Алекс Фінлі - Останній страх, Алекс Фінлі

але з віком він погарнішав. Час несправедливо грає на руку тим, хто має Y-хромосому.

— Моя сестра й директор будинку-інтернату довго думали і дещо придумали. Якщо згодом призначений новий губернатор зможе прискорити вирішення низки проблем із отриманням ліцензій на користь компанії — власника будинку, тоді вони, можливо, захочуть не брати до уваги деякі особ­ливості, скажімо, у поведінці мого батька.

— То це Деніс Ченґ тебе сюди направив.

— Я б сама не просила, але вони погрожують викинути його звідти. У нас немає іншого виходу. І я…

— Добре, — промовив він, — домовилися.

Лів не зрозуміла:

— Що ти маєш на увазі? Думаєш, ти зможеш допомогти?

— Ні, я хотів сказати, що буде зроблено, — сказав Ной. — Після відмови Тернера Ченґ уже кілька місяців не дає мені спокою зі своїми ліцензіями. Вони хочуть відкрити нові заклади, а їм не дають дозволу.

— Отже, правда? Ти допоможеш?

— Правда. Повертайся до нього і скажи, що наприкінці наступного тижня він отримає добрі новини. Але лише за умови, що твого батька залишать там до самої смерті.

— А що, коли… Ти впевнений, що це законно? Мені б не хотілося втягувати тебе у казна-що.

— Не хвилюйся. Просто передай йому, що за умови довіч­ного утримання твого батька наприкінці наступного тижня він отримає гарні новини. Якщо він відмовить, тобі доведеться змиритися, адже добрі новини надійдуть йому в будь-якому разі. Адже справу з ліцензіями вирішено два дні тому.

Його обличчя освітила широка усмішка.

— Яке щастя! Ти навіть уявити собі не можеш, яке полегшення я відчуваю. Не знаю навіть, як тобі дякувати за таку новину.

— Зате я знаю.

Лів запитально поглянула на нього.

— Ми з Кайлом та його подругою завтра вечеряємо разом у ресторані. Склади нам компанію, — сказав він.

— Не знаю навіть, — відповіла вона, — зі мною Томмі, та й із Сінді ми мало ще поспілкувалися, а в неділю нам уже їхати…

— Приводь їх із собою, — запропонував він.

— Мені треба поговорити із Сінді.

— Зробімо ось як, — Ной підвівся, пішов до свого столу, взяв ручку і щось написав на аркушику, — це номер мого мобільного. Поговори із Сінді і, якщо зможете, повідом. Я за вами заїду.

— У мене є твій номер, — відповіла Лів.

— Довелося змінити після виходу фільму, — пояснив він.

— Напевно, фанати не давали спокою?

— І не тільки фанати, — відповів Ной.

Лів поглянула на аркуш: якісний канцелярський папір для нотаток, з іменем Ноя та державним гербом угорі. За сім років це не змінилося. Точно на такому він того ранку написав записку, яку залишив на подушці в готельному номері, пояснивши, що йому довелося негайно повертатися додому, щоб владнати проблему з влаштованою його сином приватною вечіркою — тією самою, через яку її син загримів до в’язниці.

Розділ 29. Мет Пайн

Мет прокинувся від того, що хтось доторкнувся до його плеча. Він швидко підхопився, зажмурившись від яскравого сонячного світла, труснув головою, намагаючись второпати, що відбувається, і пригадав нарешті, що ночував на пляжі. Перед ним стояв молодий мексиканець у білому поло і шортах. Ще кілька так само одягнених молодиків розставляли парасольки від сонця, шезлонги, рівняли пісок. Мет поглянув у бік океану. Ранок тільки розпочався, і на пляжі було ще мало народу. Вдовж берега гуляла подружня пара з двома дітьми; вони збирали мушлі й жартома втікали від хвиль прибою.

— Вибачте, але пляж лише для гостей готелю, — промовив юнак.

— А я і є гість. — Мет потягнувся, пригладив рукою волосся і побрів до стежки у напрямку готелю, сподіваючись, що хлопець не розкусить його обману. Він зайшов до фоє через задні двері, що виводили на пляж, перетнув фоє і вийшов на вулицю через центральний вхід. Там швейцар на його прохання викликав йому таксі до поліцейського відділку.

Дорога до відділку зайняла хвилин п’ятнадцять. Мет глибоко вдихнув, перш ніж зайти всередину. Відділок нагадував справжню парилку. Напередодні йому не здалося, що там так спекотно. За вікном пропускного пункту він побачив ту саму адміністраторку. На столі в неї стояв старий металевий вентилятор, що розганяв навколо гаряче повітря. Жінка співчутливо поглянула на нього, і він занепокоївся, що зараз повториться учорашня історія.

Але цього разу вона взялася за телефон, щось пробубоніла у слухавку і поклала її. Потім провела Мета до кімнатки, де було ще задушливіше. Не промовивши ані слова, вказала Метові на стілець і вийшла.

Чекати довелося довго. Білі стіни кімнатки заплямовані брудними відтисками чиїхось долонь, із меблів — пошарпаний стіл і три стільці. Ні звуку, окрім гудіння неонової лампи на стелі. Мет подумав, що колись у схожій кімнатці так само довелося сидіти й Дені. Сидіння на самоті у спекотній, задушливій кімнатці без вікон наганяло тривогу. Якщо додати ще парочку крикливих, агресивних копів, то нічого дивуватися, що так багато невинних людей визнають свою вину. Їм просто хотілося вибратися із цієї ситуації, вирватися із цієї кімнатки. Він виразно уявив собі, що мав відчувати його брат.

Двері розчинилися, і увійшов суворого вигляду чоловік у чорній формі й важких військових черевиках, що аж ніяк не відповідало погоді.

— Сеньйор Ґетьєрес? — Мет простягнув руку для вітання.

Ґетьєрес руки йому не подав. Замість цього різко відсунув стільця і всівся навпроти Мета.

Мет аж відсахнувся від несподіванки, а поліцейський тим часом мовчки дивився на нього. Зазвичай вважається, що втрата усієї родини викликає у людей співчуття, принаймні розуміння. Але Ґетьєреса, здавалося, присутність Мета тільки дратувала.

— Мені сказали, що вам потрібно, аби я приїхав і підписав відповідні документи для відправлення тіл моїх рідних на батьківщину, — промовив Мет.

— Хто сказав? — гаркнув Ґетьєрес ламаною англійською. Його голос пролунав грубо і звинувачувально.

Мета така поведінка збентежила, він замовк на хвилину, уважно дивлячись на поліцейського:

— Спеціальний агент ФБР Сара Келлер. Вона сказала, що консульство…

— Ми відправили тіла вчора, — пирхнув зневажливо Ґетьєрес.

У Мета застугоніло у скронях:

— То ви вже…

— Розслідування закрито.

Мет гарячково намагався збагнути щойно почуте. Виходить, уся