Вероніка Вієрі, Михайло Мішин - Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин

- Піднімися ними - і опинишся у свого батечка в палаці. Вийдеш у винному погрібці. Ти поспішаєш, тож надовго там не затримаєшся, - привид ляснув себе по прозорих боках від задоволення і знов затрусився від сміху.

Артур кинувся до сходів і раптом почув:

- Стривай! - від того вигуку сходи хитнулись у нього під ногами.

Артур закляк на місті. Потім повернувся:

- Коли піднімешся, торкнешся аметистом до стіни, що закриває прохід. І якщо справді потрібно буде провести людей, торкнешся кристалом знову. Я відчую це. Тепер іди, - владно сказав привид.

Артура не треба було довго просити, він чимдуж дременув сходами догори. І тут уже йому почулося:

- Чекатиму в гості! Заходь, розважу чимось новеньким!

В цей час сходи під ногами знов трусонуло від наступного поштовху, що супроводжувався моторошним розкотистим реготом Духа Печер. Здавалося, той сміх наздоганяв Артура, і вже линув звідусіль.

І хоч підйом був достатньо високим, але хлопцю здалося, що він злетів сходами на одному диханні. І вже стояв перед сірою кам’яною стіною, яка постала перед ним у кінці сходів. Артур підніс кристал і у його світлі оглянув стіну.

У центрі було зображення одного з трикутників, символів стихій. І, звісно, то було зображення символу стихії землі. Артур доторкнувся до нього аметистом. Після цього стіна поволі, ніби дуже неохоче, відсунулась, відкривши прохід.

Коли ж він вийшов, то справді опинився у винному погребі королівського палацу. А коли оглянувся, то вже побачив, як стіна так само повільно стає на місце, ніби ніколи й не відсувалася. Артур підійшов упритул і придивився уважно. Біля самої стелі, у правому кутку стіни, виднівся маленький, ледь помітний трикутник.

Вже за хвилину хлопець чимдуж побіг шукати батька.

Йдучи коридором палацу, Артур усвідомив, що водночас і спішить до батька, і не хоче цієї зустрічі.

- Як він зустріне мене? Чи те, що я знайшов таємний прохід для людей, примусить його вислухати та почути мене? - хвилювався хлопець.

І не даремно.

Був ранок. Король Петроній сидів у своєму кабінеті за столом. Коли Артур, постукавши, увійшов, батько різко встав. Стілець із гучним стукотом упав на підлогу.

- Де ти був увесь цей час?! Ти хоч бачив, на кого ти схожий?! - вжахнувся батько, побачивши брудний, аж чорний, місцями порваний одяг хлопця, подряпини та синець на обличчі. - Місто в облозі, охоронці з ніг збилися, шукаючи тебе! Артуре, я не знав уже, що й думати.

Тут у його голосі хлопець відчув натяк на тепло. Тому швидко підійшов до нього і заговорив:

- Батьку! Прошу, вислухай мене! Я був у підземеллі. У тому самому, про яке йдеться в легенді. Пам’ятаєш? Немов би є прохід, що веде з палацу вглиб лісу. Він справді існує!

- Що ти верзеш?! Це придумав, щоб тобі не дісталося, за те, що втік і вештався, де хотів?!

- Та ні, це правда! Я знайшов вхід туди з лісу. Мені вдалося серед усіх залів підземелля знайти саме той, де я зміг зустрітися з самим Духом Печер. Батьку, він вислухав мене! Він погодився пропустити жінок і дітей, якщо це буде потрібно! 

- І ти хочеш, щоб я повірив у ці байки?

Артур на мить знітився.

- Хотів. Та, мабуть, моєму слову ти не повіриш, - гірко відповів Артур. - Можливо, повіриш кристалу, який мені подарував дух, і який є ключем для проходу у рятівний підземний коридор?

З цими словами Артур витяг кристал і підніс його на долоні. Кристал освітив кімнату чарівним фіолетовим сяйвом. Приголомшений король мовчки дивився на нього. Артур дивився на батька.

Через хвилину мовчання Петроній заговорив.

- Навіть якщо це й так. Пропадати на півтори доби, це було занадто.

Та його відповідь немов загубилася в тиші. Слова звучали вже без колишнього притиску і відчуття королем своєї беззастережної правоти й зверхності.

Король відійшов від стола, підійшов до сина і продовжив:

- Я все ж сподіваюсь, що ти нарешті подорослішаєш. І будеш пам’ятати, хто ти, і відповідно поводитись. Охоронців поки що приставляти до тебе не буду. Але лише тому, що зараз кожен лицар повинен охороняти місто. На прохання Алессіо навіть Толій погодився допомагати нашим стражникам. Тож сподіваюсь, що і ти усвідомлюєш всю небезпеку нашого становища.

- Так. Дякую, батьку, - Артур полегшено видихнув.

Це було головним, чого він потребував у цей момент. З батьком ще треба буде порозумітися. Але тепер не час. Тож Артур швидко, поки Петроній не передумав, вклонився батьку-королю і вибіг із кімнати.

Хлопець після всіх своїх буремних пригод побіг помитися і поїсти. Артур сам собі дивувався, що думки про сон і відпочинок навіть в голову йому не приходили. Всі думки тепер були про Софію.

- Як вона? Чи добре їй у Вінченци? Чи знайшла цілителька спосіб відправити її додому? А, може, Софія вже повернулась у свій світ і вони більше ніколи не побачаться? - всі ці питання і припущення, мов вихор, проносилися в його голові.

Вони підганяли хлопця чим швидше опинитися у знахарки й про все дізнатися. Адже на місто, судячи з усього, ось-ось міг відкрито напасти чорний маг із піратами. І тоді Артур просто не зможе побачитись із Софією.

- Мені потрібно потрапити до цілительки якнайшвидше. І без Толія мені тепер не обійтися, - міркував Артур, поспішаючи у найвищу вежу палацу. Він миттю забіг сходами нагору і піднявся на дах. Тут йому відкрилося неозоре небо, яке обрієм обіймало море. Здаля верхівками дерев коливався ліс.

Артур витяг свисток, який колись йому подарував Алессіо. Він був незвичайним. Людське вухо не могло вловити ні звуку від свисту у нього. Але хвилі того звуку добре здалеку чув його друг, орел-велетень Толій.

Артур щосили свиснув кілька разів і став чекати, присівши біля краю даху. Він дивився на обрій, пригадуючи, як він ще зовсім хлопчиськом вперше піднявся з Толієм у небо. Ці польоти були одними з найкращих спогадів Артура. І однією із найулюбленіших його пригод.