Богдан Сильвестрович Лепкий - З-під Полтави до Бендер
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«І ти не самолюбна, кажеш. Гей, Анно, Анно! Недалеко яблуко від яблуні
відкотилося.»
«Мовчи і не нагадуй лиха. Хай спить. Не тому покину тебе, що випустиш булаву, а тому, що діла тут для мене не буде. Розумієш?»
«А там?»
«Там все діло знайдеться. Гадаєш, цар замучить Україну, розіпне і каменем привалить? Куди, куди! Вона житиме притаєним життям.»
«А ти?»
«Я іскру життя підтримуватиму, як весталка».
«А допустять тебе до святині?»
«Як не допустять, то на дорозі сконаю. А все таки не тут, на чужині.»
Не відповів нічого. А вона сповідалася далі: «Найгірше, як чоловік не послухає свого серця, як не зробить того, чого душа бажає. То так, ніби рідну дитину власними руками задушив. І не буде йому спокою до смерти. Того я, Андрію, боюся».
Не перечив. «А все ж таки це Мотрина сестра,» — погадав собі.
«Мотрина сестра…» І думки його, ніби птахи, випущені з клітки, вдарили крильми й полетіли з прикрого «нині» у привабливе «вчора».
Пригадав собі Ковалівку, гостину у гетьмана в дворищі багатого Кочубея, пригадав собі Мотрю, кращу від усіх Кочубеєвих скарбів. Боже ти мій!..
Де ті багатства, краса, сподівання… Зірвався буревій, поруйнував багатства, понівечив красу, розвіяв сподівання. Минулося…
І що лиш тепер зрозумів Войнаровський усю трагедію України, усі ті буревії, що безнастанно налітали на неї від півночі і сходу.
Тиха, зорішлива ніч наповнилася голосами мільйонів людей, що протягом цілого тисячоліття боролися за тую буйну і гарну землю, поле вкрилось не збіжжям і травою, а полками наших і полчищами чужинщів, не вітер травою хвилював, а люди на людей налітали з дубинами, ломаками, ножами і мечами, свистали стріли, зударялися списи, хрустіли кості, кривавими слізьми ридала земля: «Не дайте, не дайте мене! Не хочу стати толокою народів, жировищем людей-звірів, не хочу, щоб мене живцем білували, хочу вовік остатися з вами, дітьми моїми.»
І що лиш тепер у повний ріст стала перед Войнаровським остання дія тієї великої трагедії — полтавський бій.
Дотепер дивився він на його, як на подію, замкнену в собі, історичний факт, що мав свій початок і кінець, свою власну фізіономію. Щолиш тепер зрозумів його зв'язок з минулим і майбутнім, зрозумів, чому стільки енергії витрачено там, стільки живих людей посаджено на кіллю. «Не дайте, не дайте мене!» — кричала земля голосом нічної тишини, вимовнішим і більше проречистим від гамору днини. І щолиш тепер зрозумів Войнаровський душу Мотрі і душу її сестри, Ганни, що сиділа біля його, як літнє сонце, на яке нараз насунуться хмари. На тих душах, як на чутливих струнах, земля свою вічну пісню грає, висловлює своє розпучливе бажання. І якщо він досі того голосу не чув, якщо він досі слухав тільки того, що намірливе життя гомоніло, бачив свого дядька-гетьмана, його блискучу булаву, його великий ум, його незвичайну енергію, то тепер зрозумів, звідки те все береться й куди воно веде, зрозумів голос землі.
Дивувався, що не чув його перше. Був шляхтичем, паном, що поступив на гетьманську службу, сам гетьманом сподівався стати, але все воно являлося йому, як щось таке звичайне і природне, що про нього й думати нема що. А тепер зрозумів, що воно інше, велике і глибоке, важливе і важке, як ніщо в світі.
«Анно!» — сказав голосом, якого вона ніколи ще від нього не чула.
«Анночко, не жадай від мене неможливого.»
Стрепенулася: «Що з тобою, Андрію?»
«Про себе мушу забути, мушу».
«Не розумію тебе.»
«І твоя мати не розуміла свого чоловіка, хотіла, щоб він був іншим, ніж був».
«Я тебе раз просила, щоб ти не кликав кривавої тіні мого батька з могили. Мене це болить».
«Прости мені, Анно. Вся наша минувшина боляча, а теперішність також. Не хочу, щоб таким було також майбутнє».
«Говори ясно».
«Не почну боротьби за булаву».
«Страшків син? Шляхтич?»
«Ні, Анно. Я не боюся за себе. Кажи мені зібрати моїх людей, а хоч їх маю жменьку, зберу і, якщо хочеш, піду на Україну, гукну по степах, збіжаться недобитки запорожців і почнемо безнадійну боротьбу з москвою. Кажи мені — пристану до запорожців і разом з ними шукатиму шматка вільної землі, де можна б новим кошем сісти. Кажи мені — і сам один помандрую за Дніпро і згину в боротьбі, як гинули мої предки. Але тут, на еміграції, де ми повинні з'єднати всі наші сили, щоб направити лихо, я ані з Орликом, ані з Горленком боротьби за булаву не почну, бо це був би гріх непростимий.»
«Так чого ж тоді сидиш біля мене, йди до них, збуди їх і скажи їм це. Втішаться, подякують тобі, а, може, й полковником якогось неіснуючого полку настановлять!»
«Чого ти сердишся, Анно? Ані до Орлика, ні до Горленка нема мені пощо йти. Ще живий гетьман. А, не дай Боже, умре, так побачу, яка буде воля нашої громади.»
«Громада — капустяна голова.»
«Хай і так, а все ж таки вона громада».
«Жменька втікачів, це не голос народу. Хоч тут і виберуть Орлика або Горленка, так це не буде вибір правосильний.»
«А коли б мене вибрали, то був би?»
«На тебе перейшов би спадок по твоїм дядьку».
«Гарно. Але в нас нема наслідного ладу, а є виборний. Якийсь же лад бути мусить, бо як ні, то було б безладдя й безголов'я.»
«Король за тобою голос подасть.»
«І я так гадаю, але все-таки тут рішатиме не голос короля, а воля громади. Я їй піддатися хочу, щоб ще гірше не кривавити України».
«Чим же ти будеш тоді, Андрію? Нині ти гетьманський небіж і його майбутній наслідник, а тоді?»
«Тоді я буду — українцем. А невже ж ти хто, Ганно, як не українка?»
Замість відповіді притулилася до нього. «Андрію, Андрію, ти не знаєш, як мені важко!»
28
Сонце звертало з полудня, як двигнули табор.
Король до коня рвався. На карету, яку йому хан прислав, навіть дивитися не хотів: «Мерцем мене повезете такою.»
Насилу Гультман уговорив свого пана, щоб примістився у старім возі.
«Вам здається, що я ще хорий. Я навіть не чую, на котрій нозі була тая рана. Геть заросла.»
І щоб показати, що воно так, притупував лівою ногою, а Гультман кривився за кожним
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З-під Полтави до Бендер», після закриття браузера.
