Богдан Сильвестрович Лепкий - З-під Полтави до Бендер
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Ой, не забула»… — з сумом доповіла Ганна.
Андрій мовчав. Якийсь кінь заіржав на ввесь табор, розпучливо, жалібно.
«За рідними лугами затужив», — промовив Войнаровський.
«За рідними лугами, — повторила. — Ой на волики да налигачі, а на коники пута, та підемо ми, долю кленучи, та з-над Десни до Прута».
«Може, й далі підемо, Ганно».
«Я — ні! Не хочу!»
«Доля не питає нас, чого ми хочемо, а чого ні».
«Не питає? А вільна воля де?»
«Або я знаю. Бездольні ми і безвольні. Відірвалися від рідної землі і йдемо, як в імлі, за тугою не бачимо світу перед собою, куди зайдемо, Бог зна».
«Сумна наша доля, сумна. А я так не люблю смутку, радости хочеться мені, а її хіба тільки, що вві сні. Та й сни неспокійні сняться, все якісь коні білі, і червоний віз, дороги впереріз, а при дорогах хрести. Пусти мене, Андрію, пусти. Не витримаю тут».
Притулив її кріпко до себе: «Анночко, Анно моя».
Великий віз підкотився на небо, ніби заїхав по них, щоб забрати й повезти в невідоме. На ланах спіле зерно пахло. Земля — не пускала.
«Піду», — промовила Ганна рішуче.
«Спати?»
«Ні. Геть!»…
«Дитина ти. Далеко не зайдеш, ти — жінка».
«Божеволію тут. Андрію, ти не знаєш, як мені важко на серці. Тримаюся хворого дядька, як потопаючий стеблини, вмовляю в себе, що цей мій святий обов'язок, а що торкне віз і що ступить кінь, то в душі буцім якась струна прорвалась, одна з тих, що зв'язала мене з Ковалівкою, з Батурином, з Сеймом, з могилою батька, з безталанням мами, з Мотрею, — або я знаю, з чим. І так болить, так болить, Андрію, що хотілося б ухопити кинджала і всі тії струни прорізати нараз, щоб був кінець».
Ухопив її руки й цілував. «Потерпи, Анночко, потерпи! На всіх нас прийшло терпіння. За наші, чи за чужі гріхи, не знаю, а спокутувати треба. Дядька не покидай, не роби того. Він так багато втратив. Навіть Рачка. Ти совісти не мала б, коли б відійшла тепер від нього. Тільки його, що ти та я».
«Орлика має».
«Ти, Анно, чомусь Орлика не любиш, а він чи не найкращий з усіх».
«Для себе».
«Анно, а хіба ж хто з нас від себе втече?»
«Орлик самолюб».
«А тямиш, такий тобі гарний вірш на вінчання твоє написав».
«По-польськи. І, мабуть, нещиро писав, коли Бог не вислухав бажань».
«Це Божа річ, не наша. Орлик — голова».
«А ти безголовий? — спитала голосом, не тим, що досі розмовляла. — Не розумію тебе. Як можна собі ціни не знати?»
«Я не гордий, Анно».
«Можна бути не гордим, але шанувати себе треба. Ти не чернець, Андрію, не затворник. Постелись людям під ноги, потопчуть тебе. А я не хочу, щоб тебе топтали, чуєш? — не хочу».
І затремтіла ціла.
Войнаровському мороз пішов по спині. Любов Хведорівна пригадалась. Недалеко яблуко від яблуні відкотилося. В доньці кров мами відізвалась.
«Чому він, а не ти? — питалася його. — Ти гетьмановий небіж, тобі його наслідство, не йому».
«Гадаєш, легке те наслідство?»
«Чим тяжче, тим і слава більша».
«Або й неслава».
«Віри в себе не маєш. А ти мужчина. Що мене смуток переміг, так це інше діло. Погадай, що я перебула. Чоловік, батько, мати, Мотря. Всі вони там, одні мертві, а другі, чи живі — не знаю. Я тут, як листок, відірваний від гіллячки. І дивляться на мене Бог вість як. Чого біля гетьмана чепиш? — питаються очима. Хочеш маєтків його?… Одної щирої душі не бачу. До тебе прилягла. А ти хрещатим барвінком постелився. Не тужити, тут вити можна».
Хотів щось відповісти. «Підожди! Знаю, що скажеш. Ти цілий — сама щирість. А Орлик хитрість. Він перехитрить тебе, бо нині треба бути не хоробрим, як лев, а хитрим, як змія».
«Нині, Анночко, треба забути про себе, а тямити про діло. Самолюбство губило нас так, як губить і Польщу. Наші старшини все горнули для себе, славу, маєтки, волю, закріпощували люд і хотіли, щоб він за їх добро боровся. На який кінець? Так, Анно, бути не може. Нині нам треба присмирити себе, треба й других до миски пустить».
«Пускай! Я не перечу. Прикрутіть старшин, дайте народові свобідніше дихнути, але чому це він має зробити, а не ти? Невже ж ти хлопчик? При смерті старого Хмеля був його Юрась і невже ж тебе Орлик відішле в академію на науку, як Юрася Виговський?»
«Дивний ви народ, жіноцтво. Навіть така, як ти, здавалося б, добрість одна і ласка, а, бач, таку тобі гадючку підпустить, що й не писнеш».
«Чому зараз гадючку? Правду кажу. Весела дурній не сестра. І веселість моя розвіялась, як ранковий туман. Прийшло полудне життя. Жагуче і важке. Ти не розумієш мене, Андрію».
«Я тебе люблю,» — відповів спокійно.
«Любиш?» — спитала і…
Великий віз стояв просто перед ними, ніби запрошував, щоб всідали до нього. Повезе… Вилискувалися золоті колеса на темно-блакитному полі… «Ах, моя ти непадучая зоре!»
«Ось тобі моє останнє слово, Андрію, — почала, вертаючися на землю. — Добре! Залишуся біля дядька. Доглядатиму його, як свого рідного батька, поки не видужає, або…» (Боялася правду по імені назвати).
«Але, якщо тоді не ти, лиш Орлик його місце займе, не нарікай, коли одної днини на питання, де Ганна, почуєш: «Нема!»
«Жартуєш, Анночко, лякаєш мене.»
«На батькову криваву тінь клянуся.»
«Досить, Анно, досить!»
«Бо пощо тоді тут мене? Щоб з тобою зітхати в безділлі. Краще до своїх піду».
«До своїх, бо я тобі чужий,» — відповів з докором.
«Ти мені свій, поки сам не відчужишся від
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З-під Полтави до Бендер», після закриття браузера.
