Наталія Косенко - ( Не ) закохані, Наталія Косенко

Ясмін досі трусило, та коли міцні пальці стиснули підборіддя й потягнули вгору змусила себе заспокоїтися.

— Я не живу в минулому, Ясмін. На те час далі йде, аби йти за ним. Інакше б бродив світом з тінню батька за плечима й скінчив десь у канаві. Минуле всього лиш минуле. Може дико звучить, та його можна змінити, як і майбутнє. Світогляд, думки, вчинки, все це здатне змінити що завгодно!

— Добре. 

Ясмін читала про це в книзі «Трансерфинг реальності» та ніколи не стикалася на практиці. Занадто складними були подібні думки зараз, коли в голові досі звучав дитячий крик маленької сестрички Стаса.

— А Славця?

Хлопець посміхнувся. Його плечі розправилися й з обличчя збігла тінь.

— Славця вже була у притулку, коли я туди потрапив. Маленька пʼятирічна чорнява дівчинка, яка майстерно грала на цукерки в карти. Ти б бачила, як вона шахраювала! Я якось вказав на це, а вона зарядила мені по носі! Мале чортеня. Тоді я вкрав для неї трохи цукерок. Вона замінила мені сестру, хай хоч як дико це звучить… А коли мене забрали, я повертався до неї у притулок. Потім дізнався, що і її забрали. Через кілька років повернули назад. У сімʼї народилася власна дитина… Я попросив батьків взяти її до нас, та Славці було вже чотирнадцять, вона не хотіла. Але погодилась жити на зйомній квартирі сама, типу під опікою моїх батьків до повноліття. Мама уговорила тата. Тож Славця для мене й справді як сестра. Мріє бути інженером. Уявляєш цю малечу серйозним тех. працівником?

Ясмін не уявляла, бо думала геть про інше. Про Стаса думала. Про того хлопчика яким був, і чоловіка, яким став. Він виріс. А вона? Вона дозволила вирости своїй внутрішній дитині, чи заштовхала її в глуху кімнату в підсвідомості, а разом з нею біль від втрати батька й зневіру у власній матері?

— Я до того, Ясмін, що причини боятися є завжди, та коли страх доводить до паралічу й змушує регресувати, є також причини його позбутися. Які причини більше мотивують й керують балом обирати тільки тобі. Розумієш?

— Розумію.

Футболка на грудях Стаса була вологою. Все ж багато вона плаче останнім часом. Та вона за останні роки скільки не плакала, як за цих кілька місяців! Лишилось розгадати який знак ховають в собі її сльози. Плюс чи мінус?

— То ти розкажеш мені, чого ти так боїшся?

Хлопець терся підборіддям по її маківці, перебирав пальцями волосся, й вдихав запах на повні груди. Він дурів і Ясмін це точно знала. Як тато за мамою дурів. Цього і боялася. Тато кохав маму більше, ніж варто було. Його любов не дорівнювала її любові, переважувала, а тому тягнула на дно. Туди, де поховали потім змарніле тіло — під землю.

— Я боюся зробити з тобою те, що мама зробила з татом і далі робить з іншими чоловіками.

— Ясно. Але ти не вона, а я не він!

— Ми з нею схожі. Тато завжди казав, що я її маленька копія. Ти не бачив як він дивився тоді на мене… З розпачем і таким глибоким болем, що душу на шмаття рвало. Він не хотів мене бачити. Не проганяв, та все було в очах. В тремтливих руках, які більше не хотіли обіймати за плечі.

— Я розумію, Ясмін. Чесно. Але полиш минуле в минулому, окей? Просто скажи. Ти хочеш бути зі мною?

Коли пальці отак грали з пасмами — хотіла. Коли подих губився біля вуха — хотіла. Коли серце шалено стукотіло й той скажений метелик рвав на шмаття грудну клітку — хотіла. Коли бачила його чорні очі… Шалений блиск у них і жага лякали. Тож чи хотіла? Й сама не знала.

— Ти мені подобаєшься, Стасе, та я не знаю, чи цього достатньо і чи буде достатньо потім.

Чоловічі долоні задерли широку футболку. Одна рука потягнула за стегно й закинула її ногу на поперек, а пальці іншої руки міцно стиснулись на шкірі живота.

— Угу. То ти не закохана. Так?

Ясмін не відповіла, бо була майже впевнена, що насправді закохана. Чомусь сказати про це вслух не могла. Слова застрягли комом й дерли горлянку, так не хотіли покидати рота.

— Добре. Я змушу тебе передумати!

Яке ж гаряче у нього тіло! Яке ж сильне! Під пальцями, якими вперлася в груди, перекочувалися литі мʼязи. Від вогкого й терпкого чоловічого запаху дурманило в голові. Вже й забулися сльози і жах минулого, так сильно стиснули її тіло міцні долоні й тримали в сьогоденні. Змушували розплющеними очима дивитися в реальність. А зараз реальним був лише Стас. Лише тяжкість тіла, що притискала до холодного скла,  була реальною і темрява в його очах. Чиста тягуча темрява. Що в ній? Пекло? Чи то її особистий рай?

Стас був ніжним. Зазвичай нестримно й одразу насаджував на член, так хотів відчути її тіло, та зараз почав з поцілунків. Обличчя, підборіддя, шия, ключиці. Та найсолодші поцілунки залишив в западинці поміж грудей. Цілував туди, де скаженіло серце й рвалося пульсом йому в уста.

Ясмін не трималася на ногах. Власні переконання більше не здавалися надійними міцними засадинами світу. За них не вчепишся, аби віднайти рівновагу. Тому трималася за Стаса. Він один здатен був дати таку необхідну рівновагу. В усьому.

Скло жалило холодом в спину, а в середині все пекло і плавилося від солодких тягучих поштовхів. Гарячий чоловічий подих контрастом гуляв по шкірі. Весь світ зараз повнився тими контрастами, як і стогонами.