Ірина Литвин - Ліна та пригоди в Половецькому замку, Ірина Литвин

Вони підійшли до потрібного кабінету, але не поспішали розходитися на свої місця.

– Якщо йдемо в замок, то усі втрьох, – сказав Лоло і покосився на Олега.

– Ну добре, – зітхнув Олег. – Не залишу ж я вас самих.

– Чудово! – радісно вигукнула Ліна, – Тепер треба придумати як мені піти так щоб тітка не помітила. Сама вона ввечері буде зайнята: вона в цей час завжди пише заклинання або готує зілля, а от Руфика точно змусить стежити за мною. Лоло, не знаєш якесь заклинання, щоб приспати домовика?

– Ніколи не чув про таке. Домовики взагалі не чутливі до магії. Їх майже неможливо зачаклувати.

– Що ж тоді робити? – зітхнула Ліна.

– Стривайте, є дещо! – вигукнув Олег. – Казка.

– Що? – перепитали хором Ліна та Лоло.

– Ви що ніколи про це не чули? Коли в домі хтось розповідає казку, домовик може так заслухатись, що забуває про все на світі. Іноді вони навіть забувають сховатися, так і стоять посеред кімнати аж поки їх хтось з людей не помітить. Треба лише щоб хтось розповідав йому казку.

– Можна знайти аудіо-казку і ввімкнути на комп'ютері,– зраділа Ліна – А це точно спрацює?

– Повинно спрацювати, – сказав Олег.

– Ми будемо чекати тебе під будинком, раптом не вийде, вигадаємо щось інше, – запевнив її Лоло.

Щойно вони ввійшли в кабінет і сіли на свої місця, як продзвенів дзвінок і почався останній на цей день урок.

Після уроків Ліна додому не поспішала.

– Я зараз іду до Міранди, дивитися як вона будитиме Метелицю. Хочете зі мною? – запитала вона коли усі троє виходили зі школи.

Хлопці звичайно ж погодилися.

– Тоді ходімо швидше, – сказала Ліна, –  Міранда вже чекає напевно.

– А де та Метелиця спить? – запитав Олег.

– Не знаю, – здвинула плечима Ліна, – але Міранда сказала, що йти треба туди, де не ходить жодна людина. Це десь аж за лісом.

– Сподіваюсь, ти знаєш туди дорогу, – захвилювався Лоло. – Ще заблукаємо.

– Не хвилюйтеся, ви ж будете зі мною, – гордовито сказав Олег, – я зі своїм нюхом вовка навіть з найгустішої гущавини знайду дорогу додому.

– Міранда дала мені минулорічний сніг, – сказала Ліна, – з нього потрібно зробити сніжку і вона приведе нас туди, де спить Метелиця.

Ліна дістала з рюкзака якусь дуже гарну блакитну скриньку, прикрашену білими сніжинками. Від неї тягло морозним повітрям. Ліна відкрила її. Скринька була повна холодного свіжого снігу. Кожен кристалик, кожна сніжинка зберегли свою форму не дивлячись на те, що пролежали в ній цілий рік. Ліна набрала жменю снігу і зліпила сніжку, а скриньку закрила і поклала назад в рюкзак. Сніжка вийшла гарна, кругленька.

– І що далі? – запитав Олег.

– Не знаю, – відповіла Ліна.

Сніжка була гарна, але абсолютно звичайна. Просто лежала собі на руці.

– Може заклинання якесь треба сказати, – припустив Лоло.

Діти роздивлялися сніжку з іще більшою цікавістю.

– Ну Міранда, – сердито сказала Ліна, – як завжди все…

Аж тут, сніжка зіскочила з її руки на землю і покотилася в бік лісу. Діти поспішили за нею.

– То чарівне слово було Міранда? – запитав Олег.

– Або будь-яке з тих, що я сказала, – відповіла Ліна, – добре, що хоч якось це спрацювало.

– А Міранда дійсно така дивакувата як про неї говорять? – знову запитав Олег.

– Так, трохи, – відповіла Ліна, – але вона дуже добра. Вона найбільше мені подобається з усіх відьом, навіть більше ніж моя тітка.

Діти йшли майже тридцять хвилин через ліс. Сніжка вела їх через справжні нетрі, добре, що хоч дерева та кущі вже давно скинули своє листя і в лісі було не так темно. Нарешті сніжка вивела їх на кручі. Внизу шуміла вода та завивав вітер. На одній зі скель стояла Міранда.

– Нарешті ви прийшли, – сказала Міранда, – вже час починати.

– То вона десь тут спить? – запитав Олег.

– Так, он у тих скелях, – показала Міранда, показуючи на щілину в одній зі скель.

– А як її розбудити?

– Метелиця спить коли тепло і спокійно, а коли вдарить мороз виходить зі своєї схованки. Та цього року вона ніяк не хоче прокидатися, тому треба влаштувати справжню хурделицю, щоб вона нарешті відчула, що вже прийшла зима.

Сказавши це, Міранда змахнула руками і мокрий залишок снігу, що випав декілька днів тому, підлетів угору, перетворившись на безліч сніжинок. Міранда направила їх до річки, де вони все закружляли і кружляли.

– Ліно, роби те саме, – сказала їй Міранда, – потрібно більше снігу. Тільки дивись щоб сніг не падав у воду, а лише кружляв над нею: у нас і так його замало.

Ліна лише приголомшено дивилася на Міранду. Нарешті вона набралася сміливості і спробувала повторити все те саме. Проте, так, як у Міранди, в неї ніяк не виходило, сніг лише ледь-ледь піднімався над землею, та й не розсипався на сніжинки, як у Міранди, а падав мокрою кучкою назад.

– Щось не дуже виходить, – сказала вона.

– Лоло, ти – теж чарівник, – сказав раптом Олег, – може допоможеш Ліні?

– Я не вмію такого робити, це зовсім інша магія, – відповів Лоло. – Але в мене є ідея.

Ліна припинила підкидати сніг. Їй стало цікаво що ж придумав Лоло.

– Ми з Олегом будемо підкидати сніг руками. Він одразу розпадатиметься на сніжинки і Ліні буде легше ними кружляти.

Так вони і зробили. Спершу нічого не виходило, сніг падав на землю і танув. Діти уже захвилювалися, що скоро не буде звідки його згрібати, аж тут Ліні нарешті вдалося підняти в повітря перші сніжинки. Сніг легенько закружляв над їхніми головами і полетів на річку до Міранди.

– Чудово! Чудово! – кричала їм Міранда. – Давайте ще більше снігу.

Діти були раді старатися. Вони з усіх сил підкидали і розвівали сніг. Аж раптом, звідкись взявся сильний холодний пронизливий вітер. Він голосно завищав і сніг уже не доводилося підкидати – він і сам тепер кружляв у повітрі.

– Це Північний вітер! – крикнула їм знову Міранда, але крізь свист та завивання діти ледве її почули. – Мабуть побачив нас і вирішив допомогти.