Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

— Мій брат. Він псує мені життя. Я не маю влади змусити його забратись.

— То ти просиш нашої помочі?— перепитав лев.

— Так.

— А твій брат — він, як і ти, крові Анансі?

— Він зовсім не схожий на мене. Він один із вас.

Тягуча мить золота: чоловіколев легко й ліниво зіскочив униз, через сіре каміння, подолавши майже п'ятдесят метрів від гроту до Чарлі за кілька секунд. Тепер він стояв поряд і нетерпляче посмикував хвостом.

Чоловік схрестив руки на грудях, подивився на Чарлі зверху вниз і спитав:

— Чому ти не даси йому ради сам?

У Товстуна Чарлі пересохло в роті. Здавалося, горло забите пилюкою. Істота перед ним, вища за будь-якого чоловіка, пахла не по-людськи. Кінчики його ікл випиналися на нижню губу.

— Не можу, — пропищав Товстун Чарлі.

З виходу наступного ґроту показався велетенський чоловік. Його шкіра була брунатно-сіра, зморшкувата і складчаста, а ноги — круглі-круглісінькі. Чоловік заговорив:

— Якщо ви з братом щось не поділили, то мусите просити батька вас розсудити. Підкоріться голові родини. Це закон.— Він шумно відкинув голову назад, а потім видав носом і горлянкою могутній трубний звук, і так Чарлі зрозумів, що то Слон.

Чарлі ковтнув слину.

— Мій батько мертвий, — сказав він, і голос його знову звучав чисто, чистіше і гучніше, ніж йому чекалось. Луна відкотилась від стін урвищ і ринула на нього назад із сотень печер, із сотень виступів скель. Мертвий, мертвий, мертвий, мертвий, мертвий, повторювала луна.— Тому я прийшов сюди.

— Я не мав прихильності до Павука Анансі, — гаркнув Лев. — Колись дуже давно він прив'язав мене до колоди, і віслюк волочив мене пилюкою до самого трону Маву, який усе сотворив.— Лев заричав на той спогад, і Чарлі негайно захотілось опинитися деінде.— Іди собі. Може хтось і допоможе тобі, але це точно буду не я.

— І не я, — відказав Слон.— Твій батько обшахрував мене і з'їв мій жир. Сказав, що пошиє мені черевики, а тим часом зварив мене і поїв від пуза. А коли набивав тельбухи, то аж за боки хапався від сміху. Я цього не забуду.

Тож Чарлі довелось прошкувати далі.

Біля наступного виходу з печери стояв чоловік у чепурному зеленому костюмі і гостроверхому капелюсі зі стрічкою зі зміїної шкури. З того самого матеріалу були і його черевики, і пасок. Коли Чарлі минав чоловіка, він зашипів.

— Іди собі, дитя Анансі, — сказав Змій сухим тріскотливим голосом. — Від твоєї клятої сімейки один лиш клопіт. Я не дамся втягнути мене у ваш балаган.

Жінка біля виходу з наступного ґроту була дуже вродлива, її очі нагадували чорні нафтяні краплини, а вуса на тлі шкіри здавались білосніжними. У неї було два ряди грудей.

— Я знала твого батька. Давно. Ой-єй,— на той спогад вона захитала головою, і Товстуна Чарлі охопило таке відчуття, ніби він випадково прочитав дуже інтимного листа. Жінка послала Чарлі повітряний поцілунок, але коли він спробував підійти, похитала головою.

Він ішов далі. Із землі стирчало мертве дерево, ніби зібране зі старих сірих кісток. Тіні довшали, і сонце повільно пірнало в нескінченне небо, повз урвище й до кінця світу; око сонця нагадувало жахливу золотаво-помаранчеву кулю, а маленькі білі хмаринки під ним блищали золотом і пурпуром.

Ассирійці прийшли, як вовки на отару, вертівся в голові Чарлі рядок із якогось давно забутого уроку літератури. Ватага — що злото й пурпурная хмара. Він спробував згадати, що таке ота ватага, і не зміг. Напевне, якась колісниця.

Щось заворушилось у Чарлі біля ліктя, і він збагнув: те, що він сплутав із брунатною скелею біля мертвого дерева, насправді було чоловіком. Його шкіра була кольору піску, а спину вкривали плями, як у леопарда. Волосся в нього — довжелезне і чорнюще, а коли він усміхнувся, то показались дуже великі і дуже котячі зуби. Усмішка швидко згасла, і в ній однаково не було нічого дружнього, радісного чи теплого. Чоловік заговорив:

— Я Тигр. Твій батько зранив мене у сотні способів і образив — у тисячі. Тигр нічого не забуває.

— Вибач.

— Я трохи пройду з тобою. Недовго. То, кажеш, Анансі мертвий?

— Так.

— Так... Так-так. Він стільки разів робив із мене дурня. Колись усе належало мені: історії, зірки, увесь світ. А він усе в мене вкрав. Може, тепер, коли він мертвий, люди нарешті припинять розповідати ці його кляті історійки. Припинять насміхатися наді мною.

— Гадаю, припинять,— запевнив Тигра Товстун Чарлі.— Я з тебе ніколи не насміхався.

На чоловіковому обличчі сяйнули очі кольору відполірованих смарагдів.

— Кров є кров. Кров Анансі є Анансі.

— Я не мій батько,— сказав Чарлі, але Тигр тільки вишкірив зуби. Вони були дуже гострими.

— Не можна просто собі вештатись і смішити людей,— пояснив він.— Світ великий і дуже серйозний. Нема з чого сміятися. Ніколи. Дітей треба вчити боятись, вчити тремтіти. Вчити їх жорстокості. Вчити бути небезпекою в темряві. Вчити ховатись у тінях, а тоді вискакувати з тіней, виплигувати, виникати, щоб убити. Знаєш, у чому полягає справжній сенс життя?

— Гм... У тому, щоб любити одне одного?

— Сенс життя — це гаряча кров здобичі на язику, і ниточки м'яса між зубами, і труп ворога, який ти залишаєш на сонці для тих, хто живиться стервом. Ось у цьому і полягає сенс життя. Я Тигр, і я сильніший, ніж Анансі був хоч колись, я більший, небезпечніший, могутніший, жорстокіший, мудріший...

Товстуну Чарлі не хотілось бути там, де він був, і не хотілось розмовляти з Тигром. Той не скидався на божевільного, але був украй серйозний у власних переконаннях, а всі його переконання як одне видавалися неприємними. Також він когось нагадував Чарлі, і хоч Чарлі й не міг сказати, кого саме, але був упевнений, що когось, хто йому дуже не подобався.

— Допоможеш мені спекатись мого брата?

Тигр закашлявся так, ніби у нього в горлі застрягла пір'їна, якщо не цілий дрізд.

— Принести тобі води?— спитав Товстун Чарлі.

— Востаннє, коли Анансі запропонував мені води,— підозріливо зауважив Тигр,— це закінчилось тим, що я спробував з'їсти місяць на поверхні ставка і втонув.

— Я просто хотів допомогти.

— Він сказав те саме,— Тигр наблизився до Товстуна Чарлі і глянув йому в очі. Зблизька він анітрохи не нагадував людину — його ніс був