Нікос Казандзакіс - Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс

чи гріха; мені раптом здалося святотатством моє ранкове бажання досягнути своєї мети й побачити ще не народжене майбутнє. Я пригадав, як одного ранку зненацька уздрів на сосні лялечку метелика саме в ту мить, коли жива істота, що була всередині, пробивала оболонку, готуючись вибратися назовні.

Я чекав і чекав, але вона барилася. Я нетерпляче нахилився над нею й почав зігрівати її диханням. Зігрівав настирливо, і диво почало вершитися переді мною в неприродно швидкому темпі; оболонка повністю розкрилася, і метелик вивільнився з неї. Але я ніколи не забуду жаху, що пойняв мене: крильця метелика залишалися згорнутими, все його тільце тремтіло, силкуючись розправити їх; я теж намагався допомогти метеликові своїм диханням. Але марно: йому слід було терпляче дозрівати й розкриватися під сонцем, а тепер уже стало пізно, моє дихання примусило метелика вилупитися дочасно, зморщеним і недоношеним. Вилупившись недозрілим, він посіпався відчайдушно і невдовзі помер у мене на долоні.

Оте легесеньке, як пушинка, тільце метелика, здається, лягло найбільшим тягарем на моє сумління. І ось сьогодні я глибоко усвідомив: штучно прискорювати дію вічних законів — смертельний гріх, у всьому треба з цілковитою довірою віддаватися безсмертному ритму.

Я присів на одній із скель, щоб спокійно призвичаїти себе до цієї новорічної думки. «О! Коли б то мені пощастило,— казав я собі,— в цьому новому році підлагодити моє життя під той ритм, щоб не знало воно істеричного поспіху! О, коли б той маленький метелик, якого я вбив, примусивши дочасно вилупитися, міг завжди летіти попереду мене й показувати мені дорогу! Тоді б той метелик, що помер, ледве народившись, допоміг би одній із своїх сестер, одній людській душі розправити крила неквапливо, у спокійному темпі!»

Я радісно підхопився на ноги — тепер і я мав новорічний дарунок. Віяв холодний вітер, небо було чисте, море виблискувало.

Я подався до села; служба в церкві, певне, вже скінчилася, тож я з завмиранням серця чекав, хто перший зустрінеться мені в новому році, хто стане знаменням для моєї душі. «От коли б це було якесь дитя,— казав я собі, з новорічною іграшкою в руках або ще міцний дід у білій сорочці з широкими рукавами, який уже до кінця сповнив свій обов’язок на землі». Що ближче підходив я до села, то дужче хвилювався.

Раптом коліна мої підломилися: на дорозі, що тяглася попід сливами до села, з’явилася вдова у чорній хустці. Прудка, розпашіла, струнка, як тополя, вона вигиналася на ходу, мов чорна пантера, і мені здалося, що від неї в повітрі розливається різкий запах мускусу.

«Якби ж то можна було щезнути!» — майнуло мені в голові. Я чув нутром, що ця роздратована самиця не знає пощади і єдино можлива перемога над нею — це втеча. Але як ти втечеш? Удова наближалася; рінь рипіла так, ніби йшло військо; вона струснула головою, хустка зсунулася, відкривши лискуче, як воронове крило, волосся. Вдова стрельнула в мене поглядом і усміхнулася. Її очі яріли жагучою ніжністю. І враз вона швидко, похапцем накинула хустку на голову, ніби зненацька засоромилася, що відкрила найглибшу жіночу таємницю — волосся.

Я хотів був привіталися, сказати «многая літа», але щось затисло мені горло, як тоді, коли обвалилася лава і моє життя зависло на волосинці. Погойдувались тростини в огорожі її саду, зимове сонце лило світло на золоті лимони та помаранчі в темному листі, і весь сад сяяв, ніби рай.

Аж ось удова спинилася, простягла руку, з силою штовхнула хвіртку й відчинила її. Саме в цю мить я порівнявся з нею, вона обернулася, знову глянула на мене й грайливо повела бровою.

Хвіртка залишилася відчиненою, а я дивився, як удова, погойдуючи стегнами, віддаляється, зникає за помаранчами.

Стрибнути б оце на поріг, рвонути двері, ускочити в дім услід за нею, обхопити її за талію, щоб ми, не кажучи й слова, впали разом на розстелене ліжко — ось що означає чоловік! Так учинив би мій дід, ба навіть і мій онук, а я стояв на місці й роздумував...

— У якомусь іншому житті,— пробурмотів я, гірко усміхаючись,— поведуся краще, а тепер ходімо геть!

Збігши в зелений видолинок, я відчув на серці такий тягар, ніби вчинив смертельний гріх. Я блукав і блукав, тремтячи від холоду, і гнав з уяви усмішку й груди вдови, а вони все зринали й зринали перед моїми очима, і я припускав щодуху, ніби за мною хтось гнався. Дерева ще стояли голі, але бруньки їхні вже набухали й розпукувались; у кожній бруньці відчувалися туго скручені, стиснуті, готові вискочити на світ божий майбутні паростки, квіти й плоди. Під сухою лускою беззвучно, потаємно, день і ніч серед зими снується велике диво весни. Зненацька я радісно скрикнув: переді мною в улоговині вже квітнув відважний розвідник — мигдаль, він випередив усі інші дерева, провіщаючи весну.

Я відчув полегкість. Саме цього мені й хотілося. Глибоко вдихаючи тонкий гіркуватий запах, я зійшов з дороги й присів навпочіпки під квітучим гіллям. Сидів довго ні про що не думаючи, безтурботний і щасливий. Ніби опинився у вічності, під якимось деревом у раю.

Нараз гучний грубий голос вигнав мене з раю.

— Чого це ти упхався в яму, хазяїне? А я його шукаю геть ноги відбігав! Скоро обід, ходімо!

— Куди?

— Куди? Ти ще й питаєш? До пані Свинки. Ти що, не зголоднів? Поросятко вже вибралося з печі, пахощі такі, що дух забиває. Ходімо, кажу тобі!

Я підвівся, погладив твердий таємничий стовбур мигдалю, що зміг звершити оце квітуче диво. Зорбас ішов попереду, спритний, веселий і голодний; первісні потреби людини — їжа, питво, жінка, танок — ще не вичахли в його розбійницькому тілі. У руці він щось тримав, загорнуте в рожевий папір і перев’язане золотою стрічкою.

— Новорічний подарунок? — запитав я.

Зорбас засміявся, намагаючись приховати хвилювання.

— Та... це щоб та бідолаха не кисла! — сказав він не обертаючись.— Це ж тобі жінка, ми ж уже говорили, що це тонкосльоза істота.

— Фотографія? Твоя фотографія, нечестивцю?

— Побачиш... побачиш, не поспішай. Я сам це зробив. Ходімо швидше.

Яскраво світило полуденне сонце, вливаючи в тіло бадьорість. Море теж тішилося в його промінні. Маленький пустельний острівець удалині, повитий легким серпанком, здавалося, плив по морю, виринувши з його глибин.

Ми дійшли до села. Зорбас порівнявся зі мною й сказав притишеним голосом:

— Знаєш, хазяїне, та бестія була в церкві. Я стояв спереду, аж біля півчого,