Джеймс Хедлі Чейз - Я сам поховаю своїх мертвих

— Про вовка помовка... — пробурчав Б’юмонт. — Он Різа принесло.

Нік підвів очі.

У дверях стояв кремезний чоловік шістдесяти років, із жорсткими рисами обличчя. Він розмовляв з енергійною дівчиною, одягненою у сріблясто-блакитну фарбовану норкову накидку поверх чорної вечірньої сукні.

— Цікаво, Різ купив їй ту накидку чи взяв напрокат? — тихо запитав Інгліш. — Це — Лола Вегас. Вона танцювала в Голден Епл, поки я її не вигнав. Чіплялася до всіх, хто носив штани, навіть до офіціантів.

— Тихіше, будь ласка, — пробурмотів Б’юмонт. — Різ нам — як більмо на оці.

— Ще й яке! — розсміявся бізнесмен.

Зайшовши у бар, Різ сухо кивнув Б’юмонтові та Інглішу і вибрав місце подалі від них.

Нік кивнув у відповідь, махнув рукою до Лоли, а та, скоса глянувши на нього, демонстративно повернулася спиною.

— Я вигнав її, коли вона закрутила з посильним, — пояснив Інгліш. — Бачиш, досі ображається.

Б’юмонт поспіхом перевів розмову на тему наступних виборів, і вони півгодини обговорювали чималі витрати на виборчу кампанію.

— Попередні вибори обійшлися мені дешевше, — констатував Інгліш. — Чорт забирай, ти подорожчав на двадцять п’ять відсотків.

— Можливо, — відповів сенатор, — але опозиція стала більш численною. Подбати треба про багатьох, а вони тільки розуміють мову зелененьких папірців.

— Усе одно це купа грошей, — перебив його Інгліш. — Давай так: завтра відправлю до тебе Гарі Вінса, він перевірить усі розрахунки. Його кошторис я прийму. І ти приймеш.

Б’юмонт насупився.

— Я знаю Вінса. Він дуже економний, а зараз не час економити.

Нік пропустив це мимо вух — він саме побачив Коррін Інгліш, яка постала у дверях, одягнена у білу вечірню сукню, що колись знала і кращі часи. Її неохайне волосся трохи прикривало обличчя, що видавало схвильованість. Відвідувачі уже почали озиратися на неї.

— Ще тільки дружини Роя нам тут бракувало... — зітхнув Інгліш. — Ноги моєї більше не буде у цьому ресторані! Кожен обірванець наче став тут постійним клієнтом.

Б’юмонт, напруживши зір, глянув через залу.

— Чорт! Та вона ж п’яна, — злякано вигукнув він, стискаючи поручні свого крісла. — І йде сюди.

Інгліш, усміхаючись, піднявся назустріч Коррін, коли вона, хитаючись, нарешті спромоглася перейти через залу до них.

— Привіт, Коррін! — мовив він і додав: — Якщо ти сама, то присядь із нами...

— Привіт, лузер! — різко вигукнула жінка. — Я краще сяду у зміїне кубло, ніж коло тебе.

У ресторані раптом стало тихо, і всі, немов змовившись, повернулися до Інгліша. Він продовжував усміхатися.

— Якщо це справді так, Коррін, — тихо зауважив він, — то мені шкода, що я запропонував тобі нашу компанію, — і повернувся до свого столика.

— А ти не втікай! — вигукнула Коррін. — Я маю багато чого тобі сказати, — і вона схопила його за лікоть, розвертаючи до себе.

Чоловік у смокінгу раптом з’явився за барною стійкою, ніби нізвідки. Оцінивши ситуацію, щось прошепотів бармену.

— Заспокойся, Коррін, — сказав Інгліш спокійно і доброзичливо. — Може, тобі краще піти додому?

— Твоя сучка спить із Гарі Вінсом, — голос Коррін майже зірвався на крик. — Вони коханці вже давно, а ти — тупий лузер! Йдеш на свої зустрічі, а вона скаче до нього у ліжко. Ха! Та Джулія в його ліжку просто зараз.

Люди у барі жадібно ловили кожне слово. Чоловік у смокінгу залишив барну стійку і тихенько підійшов до Ніка.

— Вивести її звідси, містере Інгліш? — запитав він, майже не рухаючи губами.

— Не треба, — пошепки відповів той. — Я зроблю це сам. Ходімо, Коррін. Я відвезу тебе додому. Дорогою ти мені усе розкажеш...

Жінка відступила, її лице зблідло. Вона очікувала від Інгліша якоїсь реакції, але його незворушний вигляд та очевидна байдужість до щойно почутого немов вибили ґрунт з-під її ніг.

— Ти що, не віриш мені? — закричала Коррін. — Я сказала, що Джулія Клер — у ліжку з твоїм помічником.

— Ну й що? — усміхнувся Інгліш. — Це не моя справа і тим паче не твоя, Коррін.

Різ було припинявся зі стільця, але, передумавши, сів.

— О Господи! Як огидно, — вигукнула Лола.

— Коррін, давай я відвезу тебе додому, — Нік обережно, але міцно взяв її за лікоть.

— Тобі що, байдуже? — Коррін заплакала, намагаючись вирватись, але не змогла: Інгліш її тримав ніжно, але міцно.

— Байдуже. Повторюю, це не моя справа, — продовжив Інгліш лагідно, ніби говорив до дитини. — Ти й сама знаєш, що усе це — нісенітниця. Ходімо. Люди заглядаються на тебе, моя люба.

Він підштовхнув її до дверей.

Хтось вигукнув:

— Чому працівники ресторану не викинуть цієї п’яної звідси, хай йому грець?!

Коррін заплакала. Те, що виглядало прекрасною можливістю для помсти, тепер зійшло на пси. Тиха, люб’язна поведінка Інгліша налаштувала натовп проти неї. Усі дивилися на жінку як на дурепу, котра влаштувала сцену, не розуміючи, що верзе.

Жінка зробила ще одну відчайдушну спробу врятувати ситуацію.

— Це все правда! — закричала вона, намагаючись вирватися з рук Інгліша. — Це ти вбив свого брата. І ти обікрав мене на двадцять тисяч доларів. Відпусти мене, покидьку. Я ненавиджу тебе!

У залі почувся сміх, і вона розчаровано зрозуміла, що задуманий план пішов коту під хвіст.

Інгліш продовжував вести Коррін у напрямку холу. Ноги в неї підгиналися.

— Ти зможеш усе розповісти мені дорогою додому, — проказав Нік спокійним тихим голосом, — але тобі краще буде трохи поспати.

Вони були вже у холі.

Чоловік у смокінгу, який ішов за ними, запитав:

— Можливо, треба викликати поліцію, містере Інгліш?

— Та ні, Луїсе, — відповів той неголосно. — Але я був би вдячний, якби ви відвезли її додому. Спіймайте таксі, гаразд?

— Добре, містере Інгліш.

Коррін сперлася на Ніка і продовжувала плакати. Він обняв її за плечі.

— Заспокойся. Їдь додому і трохи поспи. Я знаю, як ти зараз почуваєшся.

— Нічого ти не знаєш, — простогнала Коррін. — Я хотіла нашкодити тобі. Хотіла змусити страждати так, як ти змусив страждати мене.

— А звідки ти знаєш, що тобі це не вдалося? — запитав Нік. — Ти сказала правду?

Коррін не змогла глянути йому у вічі чи промовити хоч слово, тому лише