Террі Пратчетт - Віщі сестри, Террі Пратчетт

— Що в біса ти робиш? — прогриміла Тітуня. 

— Полечу за течією річки, — гукнула Бабуня у відповідь, перекриваючи тріскотіння палаючого пруття. — Не хвилюйся за мене! 

— Перелазь до мене, чуєш чи ні? Все скінчено, ти більше не можеш… 

За спиною Бабуні щось вибухнуло, і кілька палаючих прутів, кружляючи, полетіли в бурхливі глибини провалля. Її мітла стрибнула вбік, і Тітуня встигла обхопити її плечі за мить до того, як вогонь охопив другу в’язку пруття. 

Палаюча мітла вистрибнула з-поміж Бабуниних ніг, крутнулася в повітрі й помчала вертикально вгору, розсипаючи іскри та лишаючи по собі звук, який буває, коли провести мокрим пальцем по краєчку фужера. 

Тітуня опинилася догори дриґом з Бабунею у витягнутій руці. Вони поглянули одна на одну й закричали. 

— Я не можу тебе підтягти! 

— А я не можу вилізти сама! Не будь дитиною, Ґіто! 

Тітуня обдумала ці слова — і розтиснула пальці. 

Три шлюби та непросте дитинство забезпечили Тітуню Оґґ стегновими м’язами, придатними до трощення кокосів — і сила тяжіння спасувала, коли вона спершу кинула мітлу сторчголов униз, а потім заклала карколомну петлю. 

Попереду вона розрізнила фігурку Бабуні Дощевіск; падаючи каменем, та однією рукою притримувала капелюха, а іншою — спідницю, що мала приховати її спіднє від нескромних очей гравітації. Розігнавши мітлу так, що та ледь не тріснула, Тітуня наздогнала колегу, схопила її за талію і з останніх сил примусила неслухняну мітлу лягти в горизонтальний політ. 

Мовчання порушили слова Бабуні Дощевіск: 

— Ніколи більше так не роби, Ґіто Оґґ. 

— Обіцяю. 

— А тепер розвертайся. Нам треба до Ланкрського мосту, не забула? 

Тітуня слухняно розвернула мітлу, яка кресонула пруттям по стіні ущелини, і сказала: 

— Туди неблизько. 

— Нічого, — сказала Бабуня. — До ранку ще повно часу. 

— Боюся, недостатньо. 

— Ґіто, відьми не знають значення слова «поразка». 

Вони знову вилетіли на чисте повітря. Обрій здавався золотою лінією: повільний світанок котився над Дискосвітом, зносячи передмістя Ночі. 

— Есме? — по хвилі сказала Тітуня Оґґ. 

— Що? 

— «Поразка» означає «відсутність успіху». 

Крижане мовчання тривало ще кілька секунд. 

— Я висловилась, як там його, фі‑гу-раль-но, — знехотя сказала Бабуня. 

— А. Ну, так би й сказала. 

Золота лінія ставала все ширшою і яскравішою. Проблиск сумніву вперше в житті завітав до Бабуниних думок і неабияк розгубився в такому незвичному оточенні. 

— Цікаво, скільки в Ланкрі півнів? — пробурмотіла Бабуня. 

— Це ти знову, як там його, фі‑гу-раль-но? 

— Просто думаю. 

Тітуня Оґґ розправила плечі. Вона знала, що дорослих півнів у Ланкрі було тридцять два. Вона знала це, бо минулої ночі — ні, цієї ночі — порахувала їх і дала Джейсонові відповідні інструкції. 

Тітуня мала півтора десятки дорослих дітей і невизначену кількість онуків та правнуків, і всі вони мали майже цілий вечір для висунення на відповідні позиції. Цього мало вистачити. 

— Чуєш? — сказала Бабуня. — Десь біля Свиноспинська? 

Тітуня безневинно роззирнулася, окидаючи поглядом оповитий туманом ландшафт. У цю ранню годину будь-який звук було чутно здалеку. 

— Що? — спитала вона. 

— Щось на кшталт «курік»… 

— Ні. 

Бабуня крутнулася. 

— Он там, — заявила вона. — Тепер я точно чула. Щось схоже на «ку-ку-ррр»… 

— Я щось нічого не чую, Есме, — сказала Тітуня, непомітно посміхаючись у небо. — Наближаємося до Ланкрського мосту. 

— І там! Он, просто під нами! Знову цей звук! 

— Мабуть, птахи зустрічають зорю. Есме, нам тільки півмилі лишилося. 

Бабуня подивилася на потилицю приятельки. 

— Ти щось затіяла, — сказала вона. 

— Та годі тобі, Есме. 

— У тебе плечі тремтять! 

— Бо плаща загубила. А холодно ж. О, ми вже майже на місці. 

Бабуня поглянула вперед. У її голові крутилися найрізноманітніші підозри. Ну, нехай-но в неї тільки буде час — вона все з’ясує. 

Під ними повільно пропливала волога дерев’яна конструкція, що являла собою головну транспортну артерію між Ланкром та зовнішнім світом. З птахоферми за півмилі від них долетів придушений клекіт, а потім — глухе «бух». 

— А це? Це що, по-твоєму? — вигукнула Бабуня. 

— Може, спалах пташиного грипу. Обережно, я знижуюся. 

— Ти знущаєшся?! 

— Та я тобою взагалі пишаюся. Ти ж знаєш — сьогодні ти увійдеш в історію! 

Вони пролетіли між балками мосту. Бабуня Дощевіск обережно ступила на слизькі дошки і обсмикнула одяг. 

— Ну що ж, — без виразу сказала вона. 

— Всі говоритимуть, що ти крутіша за саму Чорну Еліс, — додала Тітуня. 

— Є такі люди — що завгодно говоритимуть, — сказала Бабуня. 

Вона перехилилася через огорожу і кинула погляд на пінисту течію в глибині провалля, а тоді підняла очі на віддалену скелю, увінчану Ланкрським замком. 

— Гадаєш, говоритимуть? — нарешті спитала вона. 

— От побачиш. 

— Гм. 

— Але для цього, не забудь, потрібно завершити справу. 

Бабуня Дощевіск кивнула. Вона обернулася обличчям до світанку, здійняла руки і прочитала заклинання. 

Передати словами часовий стрибок через п’ятнадцять років і два місяці практично неможливо. 

Набагато легше було б зробити це візуально: календар, з якого сотнями змітає листочки, годинникові стрілки, що рухаються дедалі швидше і врешті перетворюються на розмазані кола, дерева, які щосекунди вкриваються листям і родять плоди… 

Або ще: замість звичного сонця через усе небо пролягає вогняна смуга, день і ніч чергуються зі швидкістю візерунків в оскаженілому калейдоскопі, одяг у вітрині бутіка через дорогу міняється швидше, ніж на стриптизерці, якій за сьогодні треба відпрацювати ще в п’яти пабах… Та ви розумієте. 

Словом, є багато способів — але жоден із них не годиться, бо нічого подібного в нашому випадку не відбулося. 

Щоправда, сонце і справді трохи смикнулося вбік, дерева з крайсвітнього боку провалля наче стали трохи вищими, а Тітуня не могла позбутися відчуття, що на неї всівся хтось важезний, розплющив її, а потім зник, і вона повернулася до звичної форми. Справа була в тому, що королівство вирішило не вдаватися до миготіння небес та інших фокусів рапідної зйомки. Воно просто оминуло їх. 

Так було куди зручніше й легше, адже не доводилося морочити собі голову пошуками лабораторії навпроти магазину, у вітрині якого вже шістдесят років стоїть один і той же манекен. На жаль, зазвичай мандрівки в часі здійснюються саме в такий спосіб — що забирає до біса зусиль і часу. 

Поцілунок блазня та Маґрат тривав понад п’ятнадцять років. Навіть жаби можуть про таке лише мріяти. 

Нарешті блазень відпустив її. Його очі сяяли, на обличчі був отетерілий вираз. 

— Ти не відчула, що світ навколо наче помінявся? — спитав він. 

Маґрат поглянула понад його плечем на ліс. 

— Схоже, їй таки вдалося, — сказала вона. 

— Про що ти? 

Маґрат знітилася. 

— Так просто. Нічого особливого, чесно. 

— Тоді, може, спробуємо ще раз? Мені здається, одного досліду для точних висновків замало… 

Маґрат кивнула. 

Цього разу все тривало тільки п’ятнадцять секунд. Але здавалося, що значно довше. 

Замком пробіг дріж. На столі герцога Шельметя підстрибнула таця, на якій, до втіхи герцога, сьогодні була непересолена вівсянка. 

Струс відчули й привиди, які напхалися в хатину Тітуні Оґґ, як команда з регбі в телефонну будку. 

Відлуння землетрусу докотилося й до кожного курника країни. Пальці, що стискали горлянки тридцяти двох напівмертвих від асфіксії півнів, розслабилися — і птахи, глибоко вдихнувши, заспівали щосили… Але було вже пізно. 

— Все одно мені здається, що ти щось замовчуєш, — сказала Бабуня Дощевіск. 

— Ще чайку? — гостинно запропонувала Тітуня. 

— Ти ж не надумаєшся додавати туди своє пійло? — суворо уточнила Бабуня. — Це