Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

приречений на плітки й здогадки, а його конкурент навіть не довідається, кому він завдячує своєму спасінню.

Так велася політика на Сході.

Залізом, кров’ю й таємницею.

— Звідки… — Кошкодур завагався, ніби знав, що не повинен цього питати. — Звідки Сьомий знав, де ми є?

Якусь мить Ласкольник не відповідав, дивлячись углиб долини.

— Птахи, — буркнув нарешті. — Я сказав генералу, що якщо нас не можна буде знайти — то нехай дивиться в небо, шукаючи ознак чогось дивного. Яструби, соколи й шуліки ніколи не літають зграями.

Ті, хто почули відповідь, лише кивнули. Ніхто не питав, хто змусив степових мисливців так себе поводити. Чаардан — це чаардан. Кожен має свої таємниці.

Аберлен-ґон-Саве під’їхав до них у супроводі ад’ютанта й кількох членів штабу.

— Генерале Ласкольнику, — він нахилився в сідлі та відсалютував. — Імперія вам вдячна.

Кайлін придивилася до нього уважно. Прокляття, ані сліду від того зверхнього, ображеного на весь світ солдата, який вигнав їх із гарнізону. Командир Сьомого був непоганим актором.

— Генерале ґон-Саве, — кха-дар відсалютував. — Я не знав, що у вас є великий бойовий маг.

— Ванген-кан-Левав, — командир Сьомого заклопотано усміхнувся. — Майстер Стежки Вогню. Але він ще не великий маг. Тільки претендує на цей титул.

— Він упорався зі стіною холоду справжнього жереб’яра. Причому двічі, — кивнув Ласкольник. — Так чи інакше, це добра робота, генерале. Сьомий може пишатися.

Військові розпромінилися й випросталися в сідлах. Прокляття, вони поводили себе як солдати під час параду.

— Двадцять вісім убитих, тридцять поранених. Майже нічого, якщо мати на увазі шість а’кеерів і трьох жереб’ярів, — він не так похвалився, як відрапортував.

— Де решта? Ті, які відстали? І ті, які вас дурили?

— Нерегуляри їх вистежують. Решта чаарданів і повна хоругва йшли в кількох милях за погонею. Як ми й запланували. Жоден не втече.

Ласкольник кивнув.

— Тішуся, що ми змогли допомогти. Ви довідалися, хто зрадник?

Генерал кивнув.

— Так. Один із пастухів. Начебто мав родичів по той бік кордону, — ніхто не прокоментував минулого часу, який використав офіцер. — Якби ви не прогнали їх по всьому Ланварену, я мав би вдесятеро більші втрати.

— Це не ми.

Аберлен здивовано глянув на нього:

— А хто?

Кха-дар усміхнувся, нахилився в сідлі й поплескав коня по шиї.

— Це вони. Найкращі коні, яких можна купити, вкрасти або здобути в бою.

КОЛЕСО З ВІСЬМОМА ШПИЦЯМИ

Кайлін ішла вузькою вуличкою, тягнучи коня за вузду, а Торин телющився за нею, похнюпивши голову. Вона лаялася собі під носа такими словами, що, здавалося, навіть повітря морщиться й коливається. Чи, точніше, морщиться й коливається більше, ніж зазвичай.

Було гаряче. Сонце стояло в зеніті, а тіні прилипали до стін, наче шукали… притінку. Начебто вже й починалася осінь, але, як заявив вчора Кошкодур, літо пацнуло її по широкому заду й відіслало додому, а саме далі продовжило правити у Степах, ніби нічого й не сталося. У Літреві лише в криницях, що були викопані в найглибших підвалах, ще можна було знайти воду.

А Кайлін лаялася, опівдні човгаючи через усе місто, коли більшість мешканців сидить удома чи глибоко під будинками, віддаючи перевагу холоду підземних коридорів, а не задусі нагрітих кімнат. Клята Лея, кляте її щасливе сідло!

Усе розпочалося два дні тому, коли Лея вкотре зрозуміла, що її сідло потребує ґрунтовного ремонту. Взявши ж до уваги, як вона їздила на своєму конику, що нагадував поні-переростка, дивом було вже те, що це сідло протрималося стільки часу. Зазвичай вона привішувала до нього таку кількість саків і пакунків, що низький та коротконогий жеребчик збоку нагадував барильце на чотирьох волохатих ніжках. Два дні тому виявилося, що передня лука сідла тріснула, попруга тримається на кількох шматочках дратви, а ремені вимагають заміни. Власне, це сідло більше годилося для смітника, але Лея вважала його за свій талісман. Дбайливо ремонтувала, вкладаючи в цей шматок дерева, шкіри й заліза стільки грошви, що вистачило б і на три нових. Але ж навіть не це становило найбільшу проблему. Біда полягала в тому, що сідло було допасоване — виконане на спеціальне замовлення саме для її клятого поні! Ба більше, щасливий римар, який його зробив, мешкав на іншому кінці Літрева.

Чаардан, як завжди, зупинився у «Вендорі», а майстерня Барена-кар-Лева, як на біду, стояла точнісінько на протилежному боці міста. А це означало, що комусь — якомусь дурнику — доведеться віднести туди сідло на своїй спині, бо для Леї було очевидно, що пошкоджене спорядження не можна класти на спину кінську — воно ж могло поранити коника. А у самій Леї було лише п’ять стоп зросту, тож навіть не йшлося, щоб вона несла його самотужки.

Тому вона шукала когось на допомогу. Чи, скоріше, когось, аби обтяжити його обов’язком.

Та раптом на всіх у чаардані звалилося повно роботи.

Виявилося, що більшість панцирів потребує нагального ремонту: мечі, шаблі й сокири стали тупими, наче підкови, і якщо їх не нагострити цієї ж миті, то станеться щось страшне. До того ж у Літреві, схоже, почалася якась епідемія, бо кожен, хто мав у місті родину, миттєво мав поїхати до хворого родича. Файлен хотів відвідати наречену, а у відповідь на питання «Яку з них?» лише буркнув щось і швиденько вийшов. Кошкодур просто мовчки зник, і Кайлін готова була закластися, що він просто пиячить в якомусь підвалі. Дагена зачинилася в кімнаті й забарикадувала двері. Ніяр нагло вийшов, поклавши руку на черезплічник і нарікаючи на старі рани.

Усе мало скінчитися як завжди: Лея винайме в Аандурса віслюка з возом і сама повезе сідло в ремонт. Але в той час, коли вона шукала віслюка в чаардані, всі тікали.

Кайлін бігла, куди й завжди — до своєї другої сім’ї, хоча це й означало, що вона має плентатися у саму спеку крізь пів міста. Офіційно вона йшла, аби Анд’еверс оглянув праву передню підкову Торина, тож кінь чалапав за нею і був надто отупілим від жару, аби виказувати незадоволення.

Клята, клята Лея!

Вона наближалася до кузні, виразно чуючи стукіт молота й дихання міха. Мешкала тут кілька років, тож безпомилково вгадала, що працює лише мале горно. Зрештою, нічого дивного — за такої спеки кузня оживала лише ввечері й тоді в ній працювали до пізньої ночі. Пекло середини дня вбивало будь-яку активність.

Садиба верданно вигулькнула з-за наступного повороту. Нарешті. Кайлін здавалося, що ще кілька кроків — і вона впаде в пил дороги й не встане аж до вечора.

Шість