Бернард Вербер - Завтра будуть коти

них неодмінно є якась «собака Бастет» чи якийсь «собака Піфагор». Я ще просто їх не зустріла.

Мушу визнати, що й серед нас є дурнуваті, як той Навуходоносор, що веде своїх послідовників (а їх значно більше, ніж у Піфагора) до виснаження і смерті (я не уявляю, як вони пірнатимуть у воду і ловитимуть живу рибу).

Ми прибуваємо на площу Зірки. Над одним із загаслих багать ще здіймається цівка пахучого диму. Пригадався нещасний Фелікс: так закінчують ті, хто живе не ризикуючи.

Піфагор усе ще на чолі й упевнено веде за собою невеличкий загін.

Есмеральда поруч, простує вперед, і мушу визнати: вона рухається дуже граційно. Щоб не уступати цій потенційній викрадачці самців, наздоганяю і обходжу його, похитуючи задом.

Він не може мене не бачити.

Камеральна розуміє мій маневр, але, на щастя, не набиває собі ціну.

Коли я обертаюся, щоби поговорити з Піфагором, то помічаю, що нас вже майже сотня.

Наша когорта виходить на Єлисейські поля, широкий проспект, захаращений нерухомими автівками. Кілька ліхтарів зловісно блимає, додаючи картині моторошного настрою. Минаємо вцілілі будинки зі зруйнованими фасадами, оголені нутрощі людських помешкань. Багатьох з-поміж нас вразила енергія бажання руйнувати все, що було збудовано раніше. Пригадую фразу Піфагора: «Люди розвиваються циклами: три кроки вперед, два — назад, потім знову — три кроки вперед».

Муркочу на середній частоті, яку незабаром імітує Есмеральда, далі Вольфганг, а потім усі коти нашого загону.

Повітря вібрує від наших хвиль, навіть комахи й рослини мають відчути, що ми формуємо нову силу.

Жодної живої людської істоти в полі зору. Піфагор повертає ліворуч, і через кілька хвилин ми опиняємося перед Єлисейським палацом.

Один за одним заходимо в браму. Гуртуємося на подвір’ї президентського палацу.

Вольфганг показує найкоротший шлях до бункера. Ми прямуємо за ним, спускаємося сходами і опиняємося перед суцільною ворушкою масою щурів: вони всі разом гризуть бетон, що кришиться під їхніми щелепами.

Гризуни завмирають, побачивши нас. Їх охоплює паніка. Одні шикуються в лінію оборони, інші біжать, ймовірно, за підкріпленням. Ми готуємось до атаки.

Піфагор мав рацію — вони вже досить глибоко вгризлися в мур.

— Тут не можна битися, нас затисне між тими, хто біля дверей, і тими, хто буде спускатися сходами! — кричить Піфагор. — Треба виманити їх нагору, там наші вміння бігати і лазити по деревах дадуть нам перевагу!

Він має рацію. Я віддаю накази, наш загін розвертається і виходить на вулицю. І що ми бачимо — безліч щурячих очей хижо виблискує в сутінках. Підкріплення щурів прибуло. Щонайменше дві тисячі гризунів проти сотні котів.

Ми перегруповуємося і займаємо бойову позицію: настовбурчуємо шерсть, щоб видаватися більшими, вишкірюємо зуби і бризкаємо слиною.

Щури теж настовбурчують шерсть і починають видавати дивні звуки.

— Це називається «скрегіт», — каже Піфагор. — Вони гострять ікла, скрегочучи зубами, щоб вони були, наче лезо бритви.

Помічаю серед них щура більшого розміру. Він видає значно нижчий звук. Це, мабуть, їхній вожак. Коли він клацає зубами, інші йому відповідають і рухаються синхронно з ним. Подумки охрестила його «Камбіс», бо він видався мені сучасною інкарнацією того, хто хотів нас знищити.

Я нявчу у верхній тональності.

Він свистить.

Ми залякуємо одне одного, кожен своєю мовою.

Треба запам’ятати, що спілкування з іншими видами ефективніше, коли перебуваєш у стані гніву.

Я посилюю вібрації горла, випускаючи грізні звуки.

Він також.

Ці горлові шуми підбадьорюють і заспокоюють нас. Але співвідношення сил не на нашу користь: один до двадцяти. Ми тепер в оточенні пацюків. І жодного шансу на втечу.

Дехто з-поміж нас уже починає шкодувати про свій вибір. Вони пробують втекти по деревах.

Вольфганг бурчить, я розумію, що він дуже боїться.

Але Есмеральда стає у бойову стійку, готова до стрибка.

Серед щурів — жодного натяку на відступ.

Обертаюся до Піфагора — все-таки він відповідальний за цю ситуацію.

— Треба протриматись якнайдовше, не вступаючи в битву, — оголошує він.

Я не розумію стратегії сіамця.

— Задля чого?

Він заплющує очі та підключає Третє Око. Нарешті відповідає:

— Я знаю, завдяки камерам відеоспостереження, що до нас невдовзі прибуде цінна допомога.

Щури далі затискають нас, і я не можу збагнути, про що говорить Піфагор. Маленькі червоні очиці та скреготливі зуби все ближче. Шкрябання тисяч кігтів усе відчутніше.

Раптом ніч розтинає дикий рев.

Це Ганнібал.

І далі все відбувається блискавично. Лев мчить, грива розвівається на вітрі. Щури не встигають стати в оборонну позицію, щоби відбити атаку такого масивного суперника. Ганнібал, блискучий воїн, опускає пащу в щурячі лави. Він хапає їх по три-чотири за раз, наче травоїдна тварина, що схиляється, аби поскубти травичку. Пацюки верещать, а на зміну лев’ячим зубам приходять кігті. Вони розтинають повітря і все, що трапляється по дорозі. Навіть пси не могли з ним змагатися, що вже говорити про щурів.

— В атаку! — кричу своїм.

Ми скористалися маневром Ганнібала й собі пірнули у щурячу масу, намагаючись хоч трохи бути подібними на нашого далекого родича. Він демонструє свою міць перед незліченною навалою гризунів. Кільком відважним пацюкам вдається вчепитися йому в спину і всадити в неї зуби, але він швидко їх скидає.

Цей велетень Ганнібал сіє смерть легко й елегантно. Його рухи неквапливі, точні, невимушені, влучні. Він звільняє тих, хто боїться тягаря екзистенції.

Він ніби танцює.

Вороги захоплені зненацька і просто заворожені появою лева, дехто з них завмирає, безборонно дозволяючи себе вбивати. Ганнібал увесь в крові своїх жертв. Він чавить тих, хто потрапляє йому під ноги, як перезрілі плоди. Ковтає кількох, щоб відновити силу вбивати інших. Верткі пацючі хвости стирчать із заюшеної кров'ю пащеки, наче мацаки. Щури, що були у сховищі, тепер виходять на поверхню, щоб якось допомогти своїм побратимам, та не можуть нічого вдіяти проти такого супротивника. Але вони не здаються. Чіпляються за його гриву. Намагаються роздерти йому спину, гризуть китицю його хвоста.

Розлючений Ганнібал створює справжнє пекло для цих жалюгідних гризунів.

Битва вже триває дуже довго. Я б’юся поруч з Вольфгангом і Есмеральдою. Ми захищаємо Піфагора, який постійно відстежує, завдяки Третьому Окові, під’єднаному до камер відеоспостереження, інформацію про можливе підкріплення щурів.

У цьому гармидері сірий сіамець з блакитними очима видається на диво спокійним, наче зосередився на тому, щоб отримати цілісну інформацію про ситуацію.

Його відчуження в такий момент збиває з пантелику.

Ганнібал: Сила.

Піфагор: Знання.

Я: Спілкування?

Ми втрьох можемо здолати кого завгодно.

Якісь пацюки пробують мене зачепити. Їм не пощастило. Кожна істота, яка хоче мене знищити, отримує негайну смерть. Я — не