Ієн Макьюен - Спокута

скляні двері, розбивши шибку й порізавши руку так сильно, що кривавий фонтан лишив шарлаховий букет на білій мусліновій сукні Емілі, яка виявилася поруч,— у центрі уваги знову постала дев'ятирічна Герміона, яка перебрала увагу на себе, з криком забившись у нападі. І доки занедбана, покинута Емілі лежала на підлозі, у тіні від канапи, а дядько-медик як справжній експерт накладав племінниці на руку джгут, ціла дюжина родичів зі шкури пнулася, наввипередки втішаючи Герміону. От і зараз — вона у Парижі, розважається з коханцем, який працює на радіо, доки Емілі дбає про її дітей. Plus fa change[27]у як сказав би констебль поліції Вокінз.

І Лола, і її матінка — обоє рябоє. Щойно листа прочитали, як Лола перетягнула увагу від братів-утікачів на себе, удавши драматичну героїню. «Мамуся точно мене вб'є». Але ж вона успадкувала дух тої мамусі. Коли близнят повернуть, то це ще не відомо, чи знайдуть Лолу. Дотримуючись залізного правила самозакоханості, вона ще довго ховатиметься в пітьмі, розігруючи нещасну і відчуваючи полегшення від перегравання такої ролі — адже вся увага буде на неї. Ще вдень, безсило лежачи на кушетці, Емілі здогадалася, що Лола бажає зірвати виставу Брайоні — й підозра підтвердилася, коли мати побачила роздерту по діагоналі афішу на мольберті. І, як Емілі й передбачала, засмучена Брайоні вибігла кудись надвір, і її неможливо було знайти. Як Лола схожа на Герміону — сама лишилася безкарною, а інші через неї постраждали.

Емілі нерішуче стояла в холі, бажаючи усамітнення, й напружено вслухалася в тишу, відчуваючи (зізнаймося собі чесно) полегшення від того, що не чує жодного звуку. Утеча хлопчиків — це багато галасу з нічого: це Герміона нав'язує їй своє життя. Немає причини турбуватися за близнят. Навряд чи вони підуть до річки. Звісно, вони утомляться й повернуться додому. Емілі оточували товсті мури тиші, що аж дзвеніла у вухах, то здіймаючись, то падаючи, підкорюючись власному ритму. Емілі підняла руку з телефону й помасирувала собі чоло: ні сліду звіра-мігрені, слава Богу,— і попрямувала до вітальні. Ще одна причина, з якої не варто турбувати констебля поліції Вокінза, це те, що невдовзі зателефонує Джек з вибаченнями. Дзвінок від оператора міністерства: почується гугнявий голос молодика, а потім нарешті озветься її чоловік, який сидить за столом у величезній лункій залі з кесонним склепінням. Те, що він працює допізна, вона не сумнівається, але й знає, що він не ночує у себе в клубі, і йому відомо, що вона це знає. Але не було про що говорити. Точніше, сказати було багато чого. Вони були схожі одне на одного страхом перед конфліктами, і чоловікові регулярні вечірні дзвінки, хай вона й не вірила їм, були розрадою для обох. Якщо цей обман і був лицемірством, то Емілі довелося визнати, що й вона з цього користається. У неї є всього подостатком: дім, парк, передусім — діти,— і вона збирається зберегти все це шляхом миру з Джеком. Вона сумує не стільки за ним самим, скільки за його голосом по телефону. Навіть якщо він постійно її обманює, навіть якщо навряд чи й кохає — він дуже уважний до неї: йому доводиться дбати про це, щоб так довго і так майстерно фабрикувати виправдання. Його обман є даниною важливості їхнього шлюбу.

Несправедливо покривджена дитина, несправедливо покривджена дружина. Але Емілі була не така нещасна, як здавалося. Перша роль підготувала її до інших. Вона зупинилася біля дверей вітальні й помітила, що келихи з рештками шоколадного коктейлю ще не прибрані й що двері до саду досі прочинені. Тепер найлегший, ледь помітний подув вітру ворушив осоку, яка стояла у вазі перед коминком. Два чи три здоровезні метелики кружляли над лампою, поставленою на клавесині. Чи зіграє вона на ньому ще раз бодай колись? Нічні створіння тягнулися до світла, де їх так легко пожеруть інші істоти, і це була одна з таємниць, яка надавала Емілі скромне задоволення. Вона воліла б не мати пояснень цьому явищу. На одній офіційній вечері якийсь професор якихось наук, бажаючи завести світську бесіду, указав Емілі на кількох комах, які описували кола над канделябром. Він сказав, що ці створіння притягує ще більша й глибша уявна темрява поза світлом. Хоча їх можуть з'їсти, вони коряться інстинкту, який змушує їх шукати ще темніше місце на протилежному боці світла — а в цьому випадку це ілюзія. Це прозвучало для неї як софістика, це пояснення ніяк не задовольняло. Як може хтось бодай припускати, що здатний пізнати світ очима комахи? Не в усього є причина, й удавати, ніби можна втрутитися в світову механіку, марно і навіть небезпечно. Деякі речі існують просто так.

Емілі не бажала знати, чому Джек стільки ночей проводить у Лондоні. Точніше, вона не бажала, щоб їй про це розповіли. Вона не бажала знати докладно і про ту роботу, яка допізна затримує його у міністерстві. Кілька місяців тому, по Різдві, вона пішла до бібліотеки, щоб розбудити чоловіка від пообіднього сну, й побачила на робочому столі розгорнуту теку. Зазирнути туди її примусив тільки стриманий родинний інтерес, бо Емілі не надто цікавилася цивільним урядуванням. На одній сторінці вона побачила перелік рубрик: валютний контроль, нормування, масова евакуація населення з великих міст, праця для військовозобов'язаних. На титульному аркуші була приписка від руки. Низка арифметичних розрахунків перемежовувала абзаци тексту. Це був почерк Джека — прямий, брунатним чорнилом,— і в розрахунках було позначено, що за множник вважається число п'ятдесят. На кожну тонну вибухівки — припустімо, п'ятдесят жертв. Припустімо, 100 000 тонн бомб, скинутих за два тижні. Результат: п'ять мільйонів жертв. Емілі ще не встигла його розбудити, і його тихі, свистячі видихи-рулади змішувалися з зимовим пташиним цвіріньканням десь за моріжком. Водяве сонячне світло струмками лилося на книжкові корінці, і скрізь пахло теплим пилом. Емілі підійшла до вікна й визирнула крізь шибку, намагаючись розрізнити в голому дубовому гіллі пташку: та проступала чорною плямою на подертому сіро-блакитному тлі неба. Емілі знала, що є така форма як бюрократичне прогнозування. І слід розробляти заходи, яких повинні дотримуватися адміністратори, щоб уберегтися від усіх непередбачених випадковостей. Але ці величезні цифри були, певно, формою самозвеличення: це нерозсудливість, яка межу зі зневагою, з безвідповідальністю. Джек, опора родини, був гарантом спокою, і йому слід бути далекоглядним. А це все дурощі. Коли Емілі збудила його, він крекнув і рвучко нахилився згорнути теку, а потім роздумав і, лишаючись на тому ж місці, притягнув її руку