Ісабель Альєнде - Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде

і рушала продавати їх, а поверталася з харчами й залишала решту в бляшанці. По неділях вони ходили до церкви нарізно, ніби чужі.

Можливо, вони◦б і не розмовляли отак до скону, якби в середині лютого ім’я сеньйори Дермот не набуло розголосу. Дідусь почув новину по радіо, поки Клавелес прала на подвір’ї білизну: спершу коментар диктора, а тоді заяву особисто міністра соціального забезпечення. Згнітивши серце, старий з порогу гукнув Клавелес. Молодиця озирнулася й, завваживши, що дідусь наче не в собі, вирішила, що той помирає, й прожогом метнулася до нього.

— Його вбили, Господи, його напевне вбили! — волав старий, опустившись навколішки.

— Кого, дідусю?!

— Хуана… — і, захлинаючись слізьми, Хосе Діонісіо переповів їй слова міністра соціального забезпечення про те, що очолювана такою собі сеньйорою Дермот банда продавала дітей-індіанців. Відбирали хворих або малюків з дуже бідних родин начебто для усиновлення. Якийсь час їх відгодовували, а коли фізичний стан нещасних кращав, їх доправляли до якоїсь підпільної лікарні, де оперували. Десятки безневинних створінь офірували для банку органів: їм видаляли очі, нирки, печінку й інші частини організму, які відправляли на Північ для трансплантації. Міністр додав, що в одному з будинків, де відгодовували дітей, знайдено двадцять вісім малюків, які чекали своєї черги, повідомив, що в справу втрутилася поліція й що уряд продовжує розслідування, покликане покінчити з цим жахливим трафіком.

Так розпочалася довга путь Клавелес і Хесуса Діонісіо Пісеро, які сподівалися поговорити в столиці з міністром соціального забезпечення. Вони хотіли шанобливо запитати в нього, чи немає, бува, серед звільнених дітлахів їхнього й чи дозволено буде його забрати. Від одержаних грошей залишилося зовсім небагато, але вони готові, мов раби, гарувати на сеньйору Дермот стільки часу, скільки буде потрібно, щоб повернути до останнього мідяка ті двісті п’ятдесят доларів.

Пожилець учительки

Учителька Інес зайшла до «Перлини Сходу», де о цій порі не було відвідувачів, наблизилася до прилавку, на якому Ріад Халабі згортав рулон барвистої тканини, й повідомила, що відтяла щойно голову пожильцю, котрий замешкав у її пансіоні. Крамар дістав білий носовичок і приклав до рота.

— Що ти верзеш, Інес?

— Те, що чуєш, турку.

— Він мертвий?

— Авжеж.

— Що◦ж тепер робити?

— Саме це я й хотіла в тебе спитати, — жінка поправила пасмо волосся.

— Я, мабуть, зачиню крамницю.

Вони були знайомі так давно, що жоден не зміг◦би назвати точну кількість років, хоча обоє до найменших подробиць пам’ятали день, коли почалася їхня дружба. Він був тоді комівояжером, одним із тих гендлярів, які никають дорогами, пропонуючи свій крам, таким собі мандрівним торговцем без стерна й вітрил: самотній, знесилений араб-емігрант із фальшивим турецьким паспортом, пересохлим горлом і нестерпним бажанням перепочити десь у затінку. Вона, в ті часи ще молода жінка міцної статури, була єдиною в селищі вчителькою, матір’ю дванадцятилітнього хлопчика — плоду швидкоплинного кохання. Все життя вчительки підпорядковувалося синові; жінка самовіддано дбала про хлопця й насилу стримувала бажання голубити його, а проте змушувала дотримуватися загальних правил поведінки, щоб ніхто не міг закинути, нібито вона погано його виховує, і щоб той не вдався норовистим у батька, а ріс розумним і добросердним. Того дня, коли Ріад Халабі в’їхав до селища з одного краю, з іншого ватага підлітків принесла на саморобних ношах тіло її сина. Той поліз на чуже обійстя по манго, і власник, якого тут ніхто не знав, бо він був нетутешній, вистрілив із рушниці, щоб налякати хлопця, й позначив його чоло чорною цяткою, через яку й витекло життя. Комівояжер виявив тоді командирську вдачу й несподівано опинився в центрі подій: він втішав матір, організував похорон так, наче йшлося про його близького родича, й стримував людей, які хотіли забити камінням убивцю. А◦той зметикував, що, залишаючись у селищі, важить життям, і втік, вирішивши ніколи не потикатися сюди.

Наступного ранку Ріад Халабі простував на чолі натовпу від цвинтаря до того місця, де впав хлопець. Усі мешканці Агуа Санти того дня зривали плоди манго й жбурляли у вікна, аж поки заповнили ними весь дім від підлоги до стелі. За кілька тижнів фрукти під сонцем забродили, з них приснув густий сік, що заляпав стіни жовтою кров’ю, солодким гноєм, який перетворив оселю на гігантську викопну тварину, величезну загниваючу істоту, обліплену зграями личинок і мух.

Смерть хлопчика, роль, яку йому судилося відіграти в ці дні, й зичливість мешканців Агуа Санти визначили долю Ріада Халабі. Він кинув бурлакувати й залишився в селищі. Відкрив крамничку, яку назвав «Перлиною Сходу». Одружився, овдовів, знову одружився й торгував собі далі, а тим часом росла його слава справедливця. А◦Інес вивчила не одне покоління дітлахів, віддаючи їм щиру любов, якою не могла оточити власного сина, поки врешті її здолала втома, й вона поступилася місцем учителькам, які приїхали з міста з новими абетками. Залишивши школу, відчула, що раптом постаріла й час прискорив ходу: дні збігали тепер зі швидкістю годин.

— Я мов якась не своя, турку. Помираю непомітно для себе самої, — поскаржилася вона.

— Ти не хвора, Інес. Просто нудишся, тобі треба чимось зайнятися, — озвався Ріад Халабі й порадив їй прибудувати до оселі кілька кімнат і відкрити пансіон.

— У нашому селищі немає готелю.

— І туристів також, — заперечила жінка.

— Чиста постіль і гарячий сніданок — справжнє благословення для подорожніх.

Так воно й було, передусім для водіїв вантажівок з нафтової компанії, які ночували в пансіоні, коли через втому й нудьгу в них починалися галюцинації.

Учителька Інес була найшанованішою жінкою в Агуа Санті. Впродовж кількох десятиліть вона вивчила стількох тутешніх дітей, що це давало їй право втручатися в їхні життя й смикати їх за вуха, коли вважала за потрібне. Дівчата приводили до неї наречених, аби вона схвалила їхній вибір, подружжя зверталися до неї, коли не мирили; вчителька була порадницею й суддею з усіх питань, її авторитет був вищим, ніж у священика, лікаря чи поліцая. Ніщо не зупиняло її в здійсненні владних повноважень. Якось вона вбігла до відділку, пройшла, не привітавшись, повз лейтенанта, зняла з цвяха зв’язку ключів і забрала з камери свого учня, який потрапив туди через пиятику. Офіцер спробував був завадити їй, але вона відштовхнула його й за барки вивела хлопця на вулицю. Там дала шалапутові пару ляпасів і пообіцяла, що наступного разу сама спустить йому штани й так відшмагає, що він вік не забуде. Коли Інес сповістила Ріадові Халабі, що вбила пожильця, той одразу зрозумів, що це чиста правда, бо надто добре її знав. Він узяв учительку під руку й пройшов отак