Кейт Аткінсон - Життя за життям, Кейт Аткінсон

— А в нього ж було таке велике серце, — сказав Тедді, якому ця втрата розбила серце.

На зміну Джоку прийшов волоокий віппет, надто ніжний для випробувань собачого життя.

Урсула сполоснула келих і закоркувала пляшку — на завтрашню яловичину лишалося більше ніж досить — а тоді попленталася до ліжка.

Вона швидко заснула й не прокинулася, доки не продзвенів будильник, хоча зазвичай спала неспокійно. «Щоб випив я, і щезнув непомітно»[6]. Прокинувшись, вона зрозуміла, що не зможе належно подбати про собаку.

Наступного дня думка про півпляшки на кухні підбадьорювала її при роботі з нудними гросбухами. Врешті, на яловичину можна купити ще одну пляшку.

*

— Що, так смачно? — спитав винар, коли вона завітала до нього за два дні.

— Ні, ні, — розсміялася вона, — я ще не готувала. Просто подумала, що до їжі треба купити таке саме добре вино.

І тоді зрозуміла, що більше не зможе повернутися до цієї милої крамнички, адже є ліміт, скільки boeuf bourgignon можна зготувати.

Памелі Урсула зготувала м’ясний пиріг без крапельки спиртного і печені яблука із заварним кремом.

— А я привезла тобі гостинець із Шотландії, — сказала Памела й видобула із сумки пляшку солодового віскі.

*

Коли віскі скінчилося, вона знайшла іншу винарню — там продавець ставився до свого товару менш шанобливо.

— Це на boeuf bourguignon, — пояснила вона, хоча тому було байдуже. — А власне, візьму-но я дві пляшки. Гостей буде багато.

Тоді дві пляшки «Гіннесу» з пабу на розі — «брат раптом завітав у гості». Тедді ще не виповнилося вісімнадцяти, навряд чи він п’є. І ще раз — за кілька днів. «Знову брат завітав, міс?» — спитав власник пабу і підморгнув. Вона зашарілася.

В італійському ресторанчику в Сохо, повз який вона «просто проходила», їй без зайвих запитань продали кілька пляшок к’янті. «Бочковий херес» — до кооперативу на тій самій вулиці можна прийти зі своєю пляшкою, вони наливають із бочки. («Це для мами»). Ром брала у пабах подалі від дому. («Для батька»). Вона експериментувала з різними видами спиртного, як учений, але знала, що подобається їй найбільше — перша пляшка вогнецвіту Іппокрени, вина червоного, як кров. Вона почала планувати, як би то домовитися про доставку цілого ящика («родинне свято»).

Так вона і почала потай випивати. Це була приватна, інтимна, самотня дія. Від самої думки про питво серце тьохкало зі страхом і радісним передчуттям. На жаль, суворі закони про торгівлю спиртним і страх приниження суттєво утруднювали дівчині з Бейсвотер доступ до поживи для залежності. Багатим легше: в Іззі, наприклад, був рахунок чи не у «Герродс», і їй просто доставляли спиртне до порога.

Варто було змочити ноги у Леті, як вона пірнула з головою — від тверезості до пияцтва за якісь кілька тижнів. Це був і сором, і спосіб його притлумити. Щоранку вона прокидалася й думала — ні, сьогодні не питиму, а після обіду наростала жага: вона уявляла, як зайде увечері додому, де на неї чекає забуття. У жовтій пресі вона почитувала описи опіумних клубів у Лаймгаузі — цікаво, це правда? Опіум, мабуть, притлумлює біль буття ще краще, ніж бургундське. Іззі, либонь, радо здала б їй адреси китайських притонів — вона не приховувала, що «б’є в гонг» — проте Урсулі здавалося, що про таке не питають. Може, це привело б не до нірвани (вона врешті виявилася доброю ученицею доктора Келлета), а до нової Белгравії.

Іззі інколи приймали назад у лоно сім’ї. («Але тільки на весілля і похорони, — сказала Сильвія, — не хрестини»). На Памелине весілля її запросили, але, на глибоку полегшу всіх, Іззі сказала, що не приїде: «Вихідні у Берліні». У неї був знайомий із приватним літаком («просто клас»), який її туди відвезе. Урсула час від часу навідувала Іззі. Їх об’єднував жах Белгравії, цей спогад довіку триматиме їх разом, навіть якщо вони ніколи про нього не говорять.

Натомість Іззі прислала весільний подарунок — ящичок срібних десертних виделок, які розсмішили Памелу.

— Це так банально, — сказала вона Урсулі. — Вона ніколи не перестане мене дивувати.

— Майже закінчила, — сказала кравчия з Нісдена з повним ротом голок.

— Мабуть, трошки роз’їлася, — сказала Урсула, розглядаючи у дзеркалі жовтий сатин, що напинався на пивному черевці. — Мабуть, треба приєднатися до Жіночої ліги за красу і здоров’я.

*

Вона брела додому з роботи, твереза як скло. Від Памелиного весілля минуло кілька місяців, стояв похмурий листопадовий вечір, темний і вогкий. Вона просто не побачила край плити, яку злегка припідняв корінь дерева. Руки в неї були зайняті — бібліотечні книжки і продукти, все поспіхом придбане в обідню перерву, — й вона інтуїтивно вирішила рятувати читво і харчі, а не себе саму. Вона повалилася лицем на тротуар, основний удар припав на ніс.

Біль приголомшив — вона і близько нічого подібного доти не відчувала. Вона скулилася на землі й охопила плечі руками, покупки і книжки розсипалися мокрим тротуаром. Вона почула, що стогне — квилить, — але не змогла потамувати цього звуку.

— Ой лишенько, — долинув чоловічий голос, — ото вам перепало. Дайте поможу. У вас на цьому милому персиковому шарфику кров. Він же персиковий? Чи лососевий?

— Персиковий, — прошепотіла Урсула, якій навіть біль не завадив бути ґречною.

Вона ніколи не замислювалася про колір цього мохерового шарфа. Крові, і справді, було багато. Лице почало набрякати, вона чула іржавий запах крові, проте біль трохи відступив.

Чоловік виглядав непогано — не дуже високий, пісочне волосся, блакитні очі, чиста, ніби відполірована шкіра на чітких вилицях. Він поміг їй підвестися. Його долоня була міцна і суха.

— Мене звати Дерек, Дерек Оліфант.

— Елефант?

— Оліфант.

За три місяці вони побралися.

*

Дерек був із Барнета, і його походження, як Гарольдове, Сильвію не вразило. Звісно, саме це приваблювало Урсулу. Він викладав історію у Блеквуді, не дуже відомій закритій школі для хлопчиків («діти вискочок-торгашів», — відмахнулася Сильвія), і залицявся до Урсули, запрошуючи на концерти у Віґмор-голл і прогулянки у Прімроуз-гілл. Вони їздили у довгі велосипедні вилазки, що приводили до симпатичних пабів у передмісті — він випивав півпінти м’якого пива, вона — лимонад.

Ніс вона справді зламала. («Бідашечка, — писала Памела, — а в тебе був такий гарний носик»). Перш ніж супроводити її до лікарні, Дерек завів її