Черемшина Марко - Новели, Черемшина Марко

під розбитими возами розчахнулись.

А помежи вояками лежить обочами Гуцулія й текучими очима мухи годує.

А ранені часують межи мерцями. Як іскри недогашені, як свічки недогорені. Стогнуть, аби їх добити, землю цілують.

Нахилюється до мерців смеречина і холодом на поморщені чола дихає.

Піднімається потолочена травиця, підносяться з моху барвінкові гогози і убирають чічками та перлами мертві лиця.

Протискається крізь гілля сонце і відганяє муху, аби мерцям очей не спивала.

Пливе яром потік, мерцями загачений, і хвалиться людською кервою перед коренистою дубиною.

Вилазить з дучок чорношийке гаддя, роздивляється довкруги і завертається назад у землю.

Злітається птаха і покривлюється смерті, до сонця крильцями збиваючи.

Виходить з потайників та печер недобите село і чупер собі миче.

Йде челядь на побоєвище і розпізнає вбиту Гуцулію.

Лупаються гори від жіночих плачів, здригається земля під мерцями, шепоче ліс молитву над мерцями.

Бджілки цвітами ридають, смерть із лісу проганяють.

Сільська дітвора прибігає бджілкам помагати і мерцям рушниці з рук відоймає та й у корчах пронирає.

Сірі санітари приїжджають, мерців роззувають, на вози одежину складають.

Сільський Дзельман накликає зі свого груня на наймитів, аби праці його добре шукали, аби ні одного мерця не минали.

Сільські газди підходять з долів малими гуртками і люльки ховають та й кресані перед мерцями здіймають.

Дзельманові наймити перетрясають мерцям кабати, сухої нитки їм не лишають.

- А ви, хло’, чого мерцям кишені перевертаєте?

- Шукаємо Дзельманових грошей, бадічки любі та пишні.

- А він їм у кишені клав гроші?

- Та каже, любий, що ’го порунтали та й обрабували!

Наймити з санітарами вершуть вози вояцькою одежиною, а бадіки домірковуються:

- Ба, ци не до Дзельманана ведете, хло’, ту марфу?

Наймити притакують бідакам очима, а санітари тріскають батогами і заговорюють бадіків:

- Ми вбитих мужиків не доторкаємо, а вам до наших трупів нема діла!

- Чемні ваші слова, санітети добрі: воськове діло Гуцулію вбити, а наше діло єї поховати!

Жовнірські мерці лежать вже голі травами та жолобами і покривавленими головами обтік відвертаються від бородатих санітарів. Отік вони на когось банують, отік скаргу у світ посилають, отік крижуються дуже.

Плачі стеляться травами, до вбитої Гуцулії добуваються:

- Коби-с був жовнір, не мала бих того жєлю, не писнула бих ані слова.

- А тебе з-межи дітей взяли, таки запусто убили!

Санітари мішаються до жіночого голосіння і доповідають, що при кождім бою паде мужиків сила, бо вони в битвах заважають.

- Битва - то такий продавець, що причиняє, а тим причинком є мужики,- кажуть санітари.

- Таки казати так, що битва - то смерть мужикам,- поправляють бадіки.

А молодиці плачуть, не вгавають.

З села овечки заблеяли, корівки замукали.

Ходить смуток плаями, за ним птаха співає.

А бадікам причувається, що мужицькі мерці обертаються та й своїм газдиням пригадують чемно:

 

Та не плачьте, зазулиці, дайте в місто знати.

Та най війде пані восько нас всіх поховати.

 

СЕЛО ВИГИБАЄ

 

 

Вже нама села, лиш цвинтар.

Край цвинтаря трупарня під високою пелехатою смеречиною схована.

Глуха і німа стая гроби пасе...

Мерці з гробів вибігають, вітром на дах сідають, високої смеречини ловляться, за селом банують.

Були хати тесані, побої гонтові, вишневі сади, були повні перебійниці, повні цари...

Оті печі, що село вигрівали, лежуть тепер перевалені на снігу, як непоховані велетні з роззявленими ротами.

Ворон там сідає, хіба звір там навертає.

Такий чорний туск б’є з тих челюстей, як із сирих великих могил.

Собаки села шукають, блудом ходять і виють на ліси, на гори.

Виходять з ліса два приземкуваті коні, кружляють коло розваленої печі та ржуть і наслухають, чи газда не кличе.

Виринає з-поміж звалищ чорний кіт, і вп’яливши свої пулькаті очі в коні, плаксиво занявкав, як до газдині, що по подою молоко несе.

Неначе з-під грудки вибігла біла ласиця і щезла на снігу.

Підлетів воробець і, ховаючись в сухому листю поваленого дуба, зацвірінькав, начеб на мороз скаржився.

З-над ріки заяць стрибнув через село у ліс напоперек.

Питається бистра ріка темного ліса, де поділося село?

Питаються гори вітру буйного, чи розжене всю тугу з-понад села?

Щось шепотом шепоче, щось шумить шумом, щось отік плаче понад убитим селом.

Нема села, лиш цвинтар, а край цвинтаря одноока трупарня дебя дише на морозі...

А мороз тріщить.

Одно мале віконце дивиться на тісарську дорогу через маленьку полонку серед ледяних квіток на шибі.

Ту полонку продуває висока, струнка, чорнобрива дівчина.

Дише синіми губками на лід, гейби на вогонь дула,- і лід від того дихання уступається і скапує сльозою на долішні квіти замерзлої шиби.

І робиться між квітками мале, як око, кружільце чистого шкла і показує дорогу.

Висока і, як старий дуб, грубезна баба сидить, гей дзвіниця, коло печі і латає подертий байбарачок та й відгаркується до бадіків, що стогнуть у мерві на землі, як селедці на дні посудини.

З плечей дівчини упав на голови бадіків кусень старого ліжника, і гола дівчина схилилася, щоби піднести одинокий свій загріток. Її кудлаті чорні косиці закрили її круглу молоду твар, а її груди, як дві грушці, звисали із синіх ребер над бадіковими головами.

Баба підносить своє подовгасте, звисаюче і набрескле лице і проклинає:

- Аби тебе бола втєла, ти гукле виволана, чіму не дуєш? Хочеш, аби кучмарі знов нас минули? А я чім погодую оті бервена та й тебе, осоруго? Дуй мені раз коло разу та й водно дивиси крізь вікно, а ні, то марш звідси, най ті не вижу!

- Не бійтеси, вуйночько, я кучмарів не втрачу,- боронилася дівчина, вигойдуючи по-багацьки тихим голосом, як колисковою співанкою.

- Ще не вихірила-с си, ще дрімаєш,- докидала баба, як каміння,- бодай би ті кучмарі поганили!

Дівчина слухала баби і одною рукою придержувала на плечах ліжник, а пальчик другої ручки клала в уста і, нагрівши його, топила ним лід на шибі та й дула дальше і голубими