Владлен Олексійович Суслов - Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов

— То ти ж мені…

— Я тобі! Сама повинна метикувати!

… У вівторок Тетеря прийшов на фабрику задовго до початку роботи. Він сподівався зустріти Сахна і сказати, що гроші передані від нього. Дочекатися Сахна йому не пощастило. Його покликали видати підкладкову тканину, волос і бортовку.

О дев'ятій годині на склад прибіг Шкарбун.

— У тебе все гаразд? Нічого не знайшли?

— А в чім справа? — похолов Тетеря. Сьогодні Шкарбун був сам на себе не схожий. Від його звичайної флегматичності не лишилося і сліду.

— Я тільки що від директора… Була п'ятихвилинка… Сидимо, обговорюємо всілякі там дурниці. Виконаємо, перевиконаємо… Заходить секретар і каже директорові: дзвонив Сахно… Затримується… пішов у міліцію… Тут наче обухом мене по голові. Чому його раптом потягло в міліцію? Не інакше, щось рознюхав.

— Накладні в мене на ратин забрав, — видушив з себе Тетеря, ледве повертаючи неслухняним язиком, — а там… там…

— Ну, вимучуй, вимучуй… Що там? Кажи! — позеленів Шкарбун.

— До-дописки…

— Розшелепа! Всіх згубив!

— Я ж казав… Ви з Поніманським не хотіли слухати. Відмахувались…

— «Казав, казав», — передражнив Шкарбун. — Зроблять зустрічну перевірку — і кінець… Читайте в газетах повідомлення: днями було заслухано справу групи розкрадачів з фабрики «Спартак» — Тетері Петра Борисовича, Поніманського Михайла Семеновича, Шкарбуна Гната Онуфрійовича та інших. Всіх їх засуджено на тривалі строки позбавлення свободи з повною конфіскацією майна. Вирок був зустрінутий оплесками присутніх у залі чесних радянських трудівників.

— Перестань блазня з себе удавати! Ти ж не Поніманський, — по-страдницькому зморщився Тетеря, якого кожне слово Шкарбуна шмагало, наче батіг. — Порадь, що робити.

— Закривай свою лавочку і бігом до Сергія Олександровича. Він щось придумає. На нього вся надія.

— Де він живе?

— Дніпровський бульвар, тридцять, квартира три. На першому поверсі. Він зараз має бути вдома.

Останні дні Чистяков перебивався тим, що підвозив випадкових пасажирів, хоча Чернушкін якнайсуворіше заборонив йому виїздити на автомашині. Заробіток був непостійний. Сталося так, що в нього не лишилося грошей навіть на бензин, і останніх два дні його сніданок, обід та вечеря складалися з шматка хліба та кухля кип'ятку. Чистяков кілька разів принижувався перед Чернушкіним, але в нього випросити грошей було не так просто. Постійне безгрошів'я набридло, і Чистяков серйозно подумував, як і в минулі часи, зайнятися спекуляцією. Але чим спекулювати? Маслом? Цукром? Крамом? Взуттям? Але ж хто буде переплачувати, коли все це є в магазинах?., йти на роботу? Та він ніколи в житті не турбував себе подібним заняттям, зневажав будь-яку працю, воліючи краще вмерти з голоду.

Сьогодні вранці Чистяков виявив, що все його багатство дорівнює трьом копійкам. Розраховуючи на сніданок, він зайшов до бабусі — сусідки, гостинністю і добродушністю якої він користувався у важкі хвилини. Двері до кімнати були відчинені, але старенької вдома не було. Через вікно Чистяков побачив, що вона вішає у дворі білизну. В каструлі на газовій плиті щось булькотіло і апетитно пахло. Чистяков витрусив з кишені на стіл рештки тютюну, перемішані з кришками хліба, скрутив з клаптя газети козячу ніжку і закурив. Пускаючи сизі клуби диму, він сів на табуретку і став терпляче чекати повернення хазяйки, його увагу привернула блискуча кругла коробочка, в яких звичайно продають леденці. Чистяков чортихнувся: коробочка була порожня. Зате під нею лежала квитанція на сплату за квартиру і… п'ять карбованців… Рука якось сама по собі вмить заховала п'ятірку в кишеню.

Жора наче тінь шмигнув на вулицю і там зіткнувся з Чернушкіним. Тому потрібна була автомашина. Чернушкін відрахував дванадцять карбованців. Два — на бензин, а десять — платня за сьогоднішню роботу.

Чистяков миттю заправив машину біля бензоколонки і запобігливо відчинив Чернушкіну дверцята. Вони об'їздили півміста. Чистяков не раз бував у подібних поїздках і знав, що Чернушкін не любить розпитувань. Він зникав то в під'їзді одного будинку, то іншого, заходив в ювелірні магазини, в годинникові майстерні, в універмаг. Нарешті, вони зупинились біля пасажу.

Скориставшись зупинкою, Чистяков купив десяток пиріжків і пожадливо накинувся на них. «Навіщо Сергію Олександровичу потрібен Бабченко? — міркував він. — Адже після катавасії на Загорській пальт не шиють… А хто його зна? Може, Сергій Олександрович знову затіває справу… Ні з того ні з сього до Бабченка не поїде. Не така він людина… Ах, знову б усе закрутилося!..»

Поринувши у мрії, Чистяков не помічав, що вже кілька хвилин за ним уважно стежив лейтенант Олійник.

… Минула ніч для Олійника видалася тривожною. Разом з Шиловим та Якименком він брав участь в затриманні ватажка зграї валютчиків. Той жив на околиці міста у власному цегляному котеджі. Було відомо, що валютчик відправив сім'ю в Феодосію і сам щотижня літав у Крим, але цього дня він був у місті і мав з хвилини на хвилину приїхати додому на своїй «Волзі».

Години минали за годинами, а його все не було й не було. Вже пізніше стало відомо, шо в нього дорогою спустив скат. Приїхав він лише о другій ночі. Якименкові, Олійнику і Шилову довелося немало попрацювати. Ощадні книжки з вкладами на пред'явника, облігації трипроцентної виграшної позики, золоті браслети, брошки, годинники, персні з діамантами були заховані по тайниках. Американські долари, англійські фунти, царські золоті монети, п'ятірки й десятки, півімперіали та імперіали були знайдені в димарі…

Звільнився Олійник лише об одинадцятій годині ранку. І по дорозі додому зайшов у пасаж купити ультрамарину та свинцевих білил. У неділю їздив з етюдником на чудесний острівок і витратив ці фарби.

Отут він і звернув увагу на Чистякова. Лейтенант придивився. Ні, вони ніколи не зустрічались. І все-таки це тупе обличчя з нахабними