Валентин Ісаакович Річ - Мушкетери, Валентин Ісаакович Річ

маємо справу з опорними точками невідомої нам геодезичної системи координат. Наше завдання — розшифрувати цю систему. В кого які ідеї?

Всі мовчки замислено дивилися на спокійне палахкотіння багаття. Мовчали, можливо, й не тому, що не було ідей.

Просто ще не встигли звикнути до думки; що в їхніх руках зараз опинився краєчок ланцюжка, який неодмінно приведе людей до братів по розуму…

Першою порушила мовчанку Майя.

Вона стала біля Матвія і, простягнувши руки до багаття, повільно й урочисто вимовила:

— “…Жило там могутнє плем’я велетів. Величезні були вони тілом. Але ще більші — мудрістю.

І ось одного разу вирішили вони підкорити собі навіть сонце. І збудували високі вежі, щоб штурмувати небо…

І перш ніж зійти на свої вежі, запитали велети людей, що зібралися з усього світу, — який би подарунок хотіли мати від них люди?

І сказали люди: залиште нам ваш розум.

І сказали велети: чужим розумом не проживеш.

І сказали люди: залиште нам вашу силу.

І сказали велети: ви скористаєтеся нею на зле.

І сказали люди: що ви залишите нам?

І сказали велети: найвищу висоту і найглибшу глибину, день, що дорівнює ночі, зірку опівночі і священне число..”

Майя замовкла, відійшла на кілька кроків од багаття і притулилась до стінки піраміди.

— Спробуймо мислити спокійно, — сказав Тарасюк. — Припустимо, що відомі нам піраміди — це дві точки системи. Але для чого потрібні ще п’ять пунктів: глибина, висота, день, ніч і зірка?

— Ну, припустимо, — захищав велетів Серьогін, — день, що дорівнює ночі можна вважати за один пункт, а не за два.

— Все одно, — запально сказав Тарасюк, — хай чотири! Чотири плюс два буде шість. Що за дивне число опорних пунктів?

— Гаразд, друзі, — примирливо сказала Майя. — Це так одразу не вирішити. От якби знати священне число…

Вона підійшла до багаття і тихо заспівала:

Є іще безводі в нас пустині, Драгви неосушених боліт, Книжка, не написана, ще нині, Пісні непридуманий політ… Ми виходим ранком голубиним, — Вітер пружно нам в обличчя б’є. Є в морях незвідані глибини, — В горах — неподолані вершини. І до зір дороги також є!

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Не на білому коні або п’ятдесят рядків нонпарелі

Це був напрочуд виключний випадок, коли людина стає пророком.

Йдеться про Леоніда Серьогіна, який заявив Тарасюку на початку минулого розділу, що він, Серьогін, на білому коні вже нікуди не в’їде…

Саме так усе й сталося. Повернення репортера в столицю нічим не нагадувало подорожі на білому коні. І не тільки тому, що не було виявлено пошани, з якою асоціюється подорож на цій непарнокопитій тварині дуже рідкісної масті.

Якщо з Москви на Кришталевий Серьогін добрався всього за добу, включаючи й автобус, то назад він подорожував три доби. Через нельотну погоду літак простояв у двох аеропортах по одному дню. В третьому затримався на всю ніч з якихось невідомих для пасажирів “технічних причин”. І, врешті-решт, у Москві їх прийняли тільки після того, як літак цілісіньку годину прасував повітря над передмістям. Та й то — не на Внуковський аеродром, а на Биковський, звідки треба їхати в місто електричкою, яка вже не ходила — було пізно. Щоправда, існувало таксі. Але який командировочний в останній день відрядження має гроші на таксі? Особливо якщо він на зворотному шляху просидів два дні без погоди і обидва рази обідав у вокзальному ресторані, та ще до того з пивом.

Одне слово, чекати в Биково довелося до ранку. На щастя, це був недільний ранок, а в неділю газета не виходила.

Отже, можна було відіспатися після триденного життя в повітрі і на твердих кріслах транзитних аеропортів.

197

А потім… Серьогін уже відчував, яке воно буде, оте саме “потім”.

…Черги біля газетних кіосків. Заголовок афішними літерами: ЇЇ ПОСТАВИЛИ АСТРОЛЬОТЧИКИ. Її — це кришталевську піраміду. Заінтригований “шапкою” читач з мало не звуковою швидкістю кинеться розгортати хрустку газету, аби негайно довідатись, що це за астрольотчики з’явилися на нашій Землі, кого й куди вони поставили.

…Величезне кліше з велетнем у скафандрі. Адже Матвій каже, що в жодній радянській газеті і в жодному радянському журналі немає про це ні слова, і Серьогін все одно виявиться першим, хоч і довідався про це останнім.

…І розповідь — схвильована, детальна, майстерно закручена розповідь про гігантську пірамідальну брилу в тайзі…

Серьогін заснув на середині наступної, вимовленої ним у думці фрази:

“Коли керівник групи вчених Бєлов і ваш кореспондент зміряли напрямок…”

Якби ми почали розповідати про все, що довелося пережити Леонідові Серьогіну в понеділок, ця книжка не була б дописана, через те, що серця авторів розірвались би від жалю до героя.

Почалося з того, що головний взагалі не прийняв Серьогіна, а звелів секретарці сказати, щоб він зайшов увечері з готовим матеріалом.