Герберт Уеллс - Невидимець, Герберт Уеллс

Він піднявся на мезонін, старанно замикаючи за собою всі двері.

— Це — гра; гра чудернацька, — мовив Кемп, — але шанси на моєму боці, містере Гріффін, хоч ви й невидимі та зухвалі. Гріффін проти цілого світу… сам із своєю помстою.

Кемп стояв біля вікна й дивився на схил пагорба під яскравим сонцем.

— Йому ж треба щодня їсти. Не заздрю йому. Та чи й справді він спав минулої ночі? Хіба що десь просто неба, щоб на нього ніхто не наразився… Хотів би я, щоб ця наша спека змінилась на холоднечу й сльоту… А може, він і цю мить стежить за мною?..

Кемп підійшов зовсім близько до вікна. Щось із різким стукотом ударилось у стіну над вікном, і Кемп перелякано відсахнувся.

— Який я став нервовий! — сказав Кемп, але до вікна підійшов знову тільки через добрих п’ять хвилин. — Певно, горобець, — додав він.

На парадному вході подзвонили, і Кемп поспішив униз.

Він одсунув засуви, повернув ключа, оглянув ланцюжок, наклав його і обережно, не показуючись сам, відхилив двері. Озвався знайомий голос. То був Едай.

— На вашу покоївку напали, Кемпе, — сказав він через двері.

— Що?! — вигукнув Кемп.

— Забрали в неї вашу записку. Він десь тут поблизу. Дайте ж мені ввійти.

Кемп одкинув ланцюжоку і Едай протиснувся крізь вузький отвір. Тепер він стояв у передпокої і з величезною полегкістю дивився, як Кемп знову замикає двері на всі замки й засуви.

— Вашу записку видерли у неї з руки. Налякали її. Тепер вона в поліції. Лежить в істериці. Він десь близько тут. А що сталося? Кемп вилаявся.

— Який я був дурень! — сказав він. — Міг би догадатись. До Гінтондіна нема ж і години ходу. Вже.

— Що вже? — спитав Едай.

— А ось дивіться.

Кемп повів його до кабінету й передав лист од Невидимця. Едай прочитав і тихо свиснув.

— А ви? — спитав він.

— Такий дурень, гадав влаштувати йому пастку! — відповів Кемп. — І виклав усе це в записці. А вона пішла просто йому в руки.

Едай і собі круто вилаявся.

— Він утече, — сказав Едай.

— Тільки не він, — заперечив Кемп.

Нагорі забряжчала розбита шибка, Едай помітив срібний полиск маленького револьвера, що стирчав Кемпові з кишені.

— Це — вікно в мезоніні, — зауважив Кемп і перший рушив сходами.

Вони були ще на сходах, коли забряжчала друга шибка. В кабінеті вони виявили, що два вікна з трьох розбиті, на підлозі повно уламків скла, а на письмовому столі лежить великий кругляк. Обоє зупинились на дверях, споглядаючи цей розгром. Кемп знову вилаявся, і в цю мить брязнула й третя шибка, наче стрілили з пістолета, і розсипалася друзками по кімнаті.

— Навіщо це? — спитав Едай.

— Це — початок, — відповів Кемп.

— А здертись сюди ніяк неспромога?

— Навіть коту.

— А віконниць нема?

— Тут нема. А внизу в усіх кімнатах… Ого!

Знизу долинув тріск дощок, в які гупали важкі удари.

— От клятий! — скрикнув Кемп. — Це, певно… авжеж… Це у спальні. Він думає потрощити мені весь будинок. Але він — йолоп. Віконниці зачинені, і скло падатиме надвір. Він поріже собі ноги.

Ще одне вікно сповістило про те, що його руйнують. Едай з Кемпом ошелешено стояли на площадці.

— Я придумав, — сказав нарешті Едай. — Дайте мені палицю або щось таке; я піду в поліцію й приведу собак-шукачів. Тоді ми його впіймаємо.

Ще одне вікно наслідувало приклад попередніх.

— Револьвера у вас нема? — спитав Едай.

Кемп сунув руку в кишеню, але завагався.

— Нема, зайвого принаймні.

— Я принесу його назад, — пообіцяв Едай. — Ви ж тут у безпеці.

Кемпові стало соромно за свої слова, і він оддав Едаєві зброю.

— А тепер ходім до дверей, — сказав Едай.

Поки вони ні в сих ні в тих стояли в передпокої, одне з вікон спальні на першому поверсі затріщало від міцного удару і розбилося. Кемп підійшов до парадних дверей і почав, скільки міг тихо, відсувати засуви. Обличчя його було трохи блідіше, ніж звичайно.

Через секунду Едай був уже на ґанку, і двері за його спиною знову замикали на засув. Якусь хвилину він вагався, почуваючи себе в більшій безпеці, коли тулився спиною до дверей, але потім, випроставшись, почав рішуче спускатися сходинками. Він уже перетнув галявину, наближаючись до хвіртки, коли це над травою неначе війнув вітрець, і щось підійшло до нього.

— А заждіть хвилинку, — промовив Голос, і Едай застиг на місці, стискаючи рукою револьвер.

— Ну? — спитав Едай, сполотнілий і похмурий.

Кожен нерв у нього був напружений.

— Зробіть мені ласку, поверніться в будинок, — попросив Голос, похмурий і напружений, як і Едаїв.

— Дуже шкодую, але не можу, — трохи хриплим тоном одповів Едай, облизуючи губи.

Голос, здалось йому, лунав ліворуч од нього, і Едаєві спало на думку: чи не стрелити?

— Куди ви йдете? — спитав Голос.

Обоє вони швидко рухнулися, і з кишені Едая щось блиснуло проти сонця.

Але Едай відмовився від свого наміру й задумався.

— То вже моя справа, куди я йду, — одказав він повільно.

Не встиг він докінчити, як чиясь рука охопила його шию, в спину йому вперлися коліном, і він простягся навзнак на землі. Якось він спромігся витягти з кишені револьвера і навмання вистрелив. Його зараз же вдарено в зуби, і з пальців у нього видерли револьвер. Марно він силкувався ухопитись за чиюсь слизьку ногу; спробував підвестися й упав знову навзнак.

— Прокляття! — вигукнув Едай.

— Я вбив би вас, тільки шкода