Олександр Ісаакович Мірер - "Головний полудень", Олександр Ісаакович Мірер

зареготала, а передній спіймав його за вухо, витяг “мікрофон” і, подержавши зайця біля стовпа, кинув його на землю. Ой, як же він тікав!.. Він мелькав угорі й унизу, він знову став простим товстим зайцем і не міг вийти із захисного поля!

Коли він востаннє майнув за кораблем, черги вже розтанули. Дужі Десантники підбігали до сивого — він досі стояв біля “посередника” й байдуже дивився, як Кисельов і рудий здоровань підхоплюють здоровенних Десантників і розкидають довкола майданчика. Тіла падали безшумно, бо справа дедалі голосніше горланили люди й скажено, хрипло гарчав собака. За хвилину впав і сивий. Я раптом помітив, що він лежить біля “посередника”, і Кисельов переступає через нього. Кисельов удвох із здорованем підхопили зелений стовп “посередника”, потягли його до корабля; рудий на ходу звалив когось кулаком. Відкрився люк. У нього закинули “посередник” і мішок із бластерами. Пес крутився перед люком, відкидав усіх, хто пробував підійти. Якась жінка стояла, затуливши собі рот обома руками, і раптом зойкнула — рудий здоровань зазирнув у люк, і почав падати повільно, як сосна. Відразу ж біля корабля опинився пес. Ослизаючись лапами, став цапки, приклав морду до люка і впав навзнак, як людина.

Кисельов був останнім. Не кваплячись, погойдуючи бластер на шнурку, відтяг рудого од корабля. Відкотив собаку. Підійшов до люка. Бластер спустив у люк, а шнурок сховав. Примірявся, тримаючись однією рукою за край отвору і звісившись усім тілом назовні. Я ясно пам’ятаю, як він висів на руці, а на нього і на корабель дивилося кілька чоловік, що вже отямилися. Він крикнув:

— Відійдіть! Відійдіть, йолопи! — і покотився їм під ноги.

І відразу ж із дзвінким ляскотом зникло захисне поле. Присмеркове небо впало згори, немов завіса. Відкрилися вечірні пагорби, дорога, ланцюжок квадратних машин на ній. Застугоніли, заспівали шибки — повільно і плавно, як ліфт, піднявся корабель, піщані вихори забарабанили по вікну перед моїм обличчям. Незграбно, хапаючись один за одного, підводилися люди. Кисельов дивився то вгору, то на чорну торочку від гітари, яку витяг із кишені.

Величезний пес сидів поряд із професором і намагався лизнути в щоку.

Професор слабо відштовхував його й дивився в небо, притримуючи шапочку.

Відступили!

Я натиснув на важкі скляні двері й нерішуче вийшов із схованки.

Розуміючи, що пришельці відступили, я боявся в це повірити, хоч і бачив яскраву райдужну пляму, що зникала в зеніті. Від неї кільцями розбігалися по небу веселі кучеряві хмари.

Відтоді я не люблю дивитися на хмари, що швидко біжать по небу.

Ще кілька хвилин я був при пам’яті. Стояв на ґанку і намагався збагнути, хто переді мною — Десантники чи вже люди. З натовпу на мене дивився полковник Ганін.

Він крутив головою, поправляв галстук, немов його душило, і струшував об коліно кашкет. Полковник попався пришельцям пізніше за всіх і тому дещо розумів.

Побачивши, що я вийшов із дверей, він наблизився до мене і спитав:

— Ти що-небудь знаєш? — і показав рукою на небо.

— Здається, вони відступили, — сказав я.

Він кивнув. Пробурмотів:

— Коли б знаття, де впадеш, — знову поправив галстук і крикнув: — Увага! Увага! Військовослужбовці, до мене!

Стало тихо. Або ж у мене в голові стало тихо. Пам’ятаю, Ганін наказав кільком військовим і міліціонерам зібрати зброю і швидко пішов до воріт. А я біг за ним, щоб розповісти про плани пришельців, але в мене язик не повертався, бо годину тому сам полковник запропонував цей план — захопити Москву, Нью-Йорк і Лондон, — і я все ще не зовсім вірив, що полковник більше не пришелець. Отак ми й вийшли до воріт, назустріч броньованим машинам парашутистів, що розверталися довкола загорожі телескопа, а далі я нічого не пам’ятаю. Тільки великі колеса та синій дим вихлопів…

Решту я знаю від інших людей. Як парашутисти оточили машинами пагорб і попередили4 в мегафон, щоб ніхто не виходив за ворота, інакше стрілятимуть. Полковник не зважився порушити наказу, а я проскочив у хвіртку і побіг до найближчого бронетранспортера, під дулами кулеметів, навпрошки. Кажуть, я виліз на броню, як жук, і заходився кричати: “Де у вас командир?” — і мене з’єднали по радіо з командирською машиною й переконали, щоб я все сказав у мікрофон. Я розповів про пришельців, а потім згадав про Сурена Давидовича і так загорланив у мікрофон, що командир полку наказав відвезти мене у лісопарк. Я знепритомнів аж у яру: показав на Сурена Давидовича, який лежав у руслі струмка, і сам упав.

Сурен Давидович вижив, у нього навіть астми не стало.

Він одужав раніше за мене. Ми з ним лікувалися в одній лікарні, і він приходив мене провідувати, коли я ще не міг голови підвести з подушки.

Вячеслав Борисович

Ну от, я написав про все, як було. Досить нудне заняття — писати. Нудніше, ніж розв’язувати задачки з алгебри. Та Стьопка, який сам нічого не написав, а тільки втручався — тут я наплутав, тут забув, — Стьопка каже, що треба ще написати про нас. Виходить, піби ми герої. Те розвідали, там попередили, тут бабахнули і таке інше. Дурниці, звичайно. Степан правду каже. Ми ніякі не герої, просто нас — дітей, я хочу сказати, — нас “посередники” не брали. В нас не можна було підсадити Десантників. Тому Степан зумів пройти на телескоп, а я — побувати біля корабля і все запам’ятати. Як це виходить, я не дуже розумію. В такого, як я, не можна підсадити Мислячого, от і все. А справжній герой був один. Вячеслав Борисович Портнов. Писати про нього важко.

Через нього я не можу бачити цей проклятий телескоп. І ніколи не прощу собі