Віктор Васильович Савченко - Ночівля в карбоні, Віктор Васильович Савченко

була схожа на іностранцевія. Ще одна коротка перебіжка, і вже не стало сумніву, що до мене поспішає саме цей хижак. Блиснула думка кинутись по кромці крутого схилу в бік лабораторії, але тут же зметикував, що так він мене ще скоріше перейме. Тоді я побіг стрімким схилом до лісу. На час загубив потвору з виду, але скоро вона нагадала про себе ревінням, що супроводжувалось хрипінням і хрюканням. Невдовзі й сама з’явилася на місці мого недавнього відпочинку. Знизу вона здавалася ще грізнішою. Відсутність вух і видовжена паща з двома білими іклами робили її схожою на леопарда, який зіщулився перед стрибком. Рогові лати поблискували міддю в променях призахідного сонця, а важкий хвіст щораз гупав у пісок, здіймаючи куряву. Тварина ніби вагалась: вартий я того, щоб заради мене спускатися схилом, чи ні. А я тим часом тікав до лісу, ще не знаючи, яким чином віднайду там порятунок. Серед найближчих рослин, до яких мені лишалося пробігти з сотню кроків, не видно було жодної “сосни”, а сховатися можна було тільки в її гіллі. Натомість у піску сиділи “бочки” і “кулі”, прикрашені розкішними султанами папоротеподібного листя. Серце прямо виривалося з грудей, і здавалося, ось-ось задихнусь від браку повітря. Спинився на мить і побачив, що тварина вже спустилася крутим схилом і тепер несеться моїми слідами. Я знову кинувся навтіки, не зметикувавши в гарячці, що, позбувшись трофею, котрий обтяжував пазуху, я полегшив би собі втечу. Спершу мене наздогнало хрюкання, а потім — тінь, яка, на щастя, виявилася такою довгою, що, поки наближався її власник, я встиг прийняти бойову стойку з палицею напоготові. Як у спортсмена відкривається друге дихання, так у мене перед лицем смерті з’явилась ясність думки і зник переляк. Я навіть подумав, що коли сьогодні загину, то через багато мільйонів років мої амінокислоти все ж проявляться в комусь із мешканців антропогену, діставшись туди безперервним ланцюгом одноманітних ланок “жертва-хижак”. Але мені більше подобалася перспектива опинитися там власною персоною. Тому, як тільки рептилія, котра на мить завмерла в трьох кроках від мене, рушила, я вчистив її по голові, аж загуло. Такий удар коня звалив би, та тільки не іностранцевія. Звір загаявся лише на мить— ніби й не об його голову мало не зламалася палиця, і, як тільки я підняв її для повторного удару, напасник блискавично подолав двометрову відстань і загнав ікла мені в… Почувся звук подертої тканини, по животі потекло а в ушах зазвучала хоральна музика… Падіння одного з яєць крізь розідрану сорочку нагадало, що я ще живий. А тварина, мабуть, вирішивши, що жертва вже готова, неквапно злизувала довгим язиком з своєї морди жовток. Я встиг помітити, що пащу в неї “армовано” гострими, як у вівчарки або вовка, зубами, серед яких перламутром поблискували страхітливі ікла. Тим часом палиця, яку я встиг підняти, але не встиг опустити, знову гахнула мешканця пермі. І цього разу удар прийшовся по хижому носі. Я не став замахуватись повторно. Біг до рятівного лісу і мені здавалося, що тварина ось-ось вгородить у спину ікла. Встигав лише кинути скісний погляд, чи не наздоганяє мене її тінь. Сонце вже мостилося на ніч і через це тіні стали довгими-довгими. Та наздогнала мене не тінь, а якесь поліфонічне ревіння. Здавалося, кричала не одна істота, а кілька: одна ревіла, друга хрипіла, третя мукала. Аж не вірилося, що такі розмаїті звуки могли вилітати з однієї горлянки. Озирнувся, звір метляв головою, падав на брюхо і могутніми лапами намагався “здерти” з носа біль, знову спинався на весь зріст, не вгаваючи… Ліс уже був зовсім близько. Та, на жаль, тут росли високі пальмоподібні рослини, а також каламіти і кордаїти, на жодне з яких не видерешся через те, що розгалуження в них починалося з двадцяти і більше метрів від землі. До того ж значна частина коріння випиналася з землі, утворюючи щось на зразок підмурків Останкінської вежі. А там, у “підмурках” могло кублитися все, що завгодно. Деякі стовбури сірими удавами обвивали ліани. Я кидався вусібіч, але то, здавалося, був не ліс, а хаотична колонада велетенської занедбаної зали з темно-зеленою стелею. Як на руйновищі, згори звисали плетива ліан, а в “проломи” пробивалося проміння західного сонця. Тим часом ревіння стихло. Майнула думка, що звір здох. Але, озирнувшись, я з жахом побачив, що потвора, здіймаючи куряву, несеться в мій бік. Її тіло і хвіст здавалися нерухомими, тільки дрібно-дрібно мигтіли криві ноги. Але найлихішим було те, що з пустелі, мабуть на ревіння збігалися родичі іностранцевія. З півдесятка їх короткими перебіжками спускалися схилом. Я кинувся вглиб, шукаючи прихисток. Нагодилася “сосна”, але стовбур її був надто тонкий, щоб витримати моє тіло, вже не кажучи про оту броньовану навалу рептилій-пустельників… Швидко наближалася, хоч і рухалась з перепочинками, покалічена тварина. Я, немов списом, метнув у неї палицею, але удар в груди не спинив її й на мить. І тут, коли звірюці з розчавленим носом залишилося тільки ввігнати мені в спину свою страхітливу зброю, я раптом з розгону вчепився в ліану, які тут звисають на кожному кроці, і, як на кодолі, відлетів метрів на шість уперед. Звір за інерцією пробіг піді мною, а ліана, досягши верхньої точки, понесла назад. Я подерся вгору, потерпаючи, щоб вона не обірвалась. Колись у школі, а потім в інституті я непогано лазив по канату. Я мав близько десятка третіх розрядів, у тому числі по легкій атлетиці, плаванню, боротьбі, фехтуванню та інших. А тварина, побігавши взад-вперед і зрозумівши, що спіймала облизня, підвела голову і завила. То було жалісне і водночас лихе виття. Вона немов благала мене спуститись. Я тим часом дістався густої мережі, ні — велетенського килима, основою якого були ліани. “Нитки” основи так густо переплелися, що на них можна було лежати, як у гамаці. Збуджений і радий, я подивився вниз і угледів вже не одну, а кілька потвор. До тужливого виття приєдналося хрипіння, хрюкання, клекотання і просто ревіння. Я аж здригався від жахного концерту і намагався більше не дивитися вниз… Зайшло сонце. Небесна блакить над верхівками почала швидко линяти. Одночасно із світлом дня зникав у мене й оптимізм: а що, як потвори триматимуть мене тут довше, ніж спрацює на машині часу реверс? Раптом концерт затих. Я глянув униз, чи, бува, не почали розходитись його учасники. Учителю, якби я був марновірним, то подумав би, що піді мною відбувається шабаш привидів — самих рептилій