Тимур Іванович Литовченко - Шалені шахи

— Окрім того, хіба не сказано у Священному Писанні: «Пустіть дітей приходити до Мене й не забороняйте їм, тому що таким є Царство Боже»? От нехай і приходять.

— Ваша милосте, та Господь із вами! Чого б це всяким босоногим обшарпанцям зі своїми дріб'язковими негараздами пхатися князеві...

— А якщо я захочу довідатися, що їм завгодно? — заперечив князь.

— Ну, хіба що буде на те воля вашої князівської милості. Тоді ми маємо виконати вашу волю, — потупився начальник охорони.

— Тоді пропусти їх без зволікання. Сьогодні я схильний слухати прохання будь–якого знедоленого й навіть найостанніших з них не відкину.

— Слухаюся, ваша милосте.

З усією можливою поспішністю прибульці постали перед князем. Уперед вийшов юнак років двадцяти — дуже худий, високий на зріст. Коли великий сірий каптур його дорожнього плаща впав на широкі плечі, Василю Костянтиновичу відкрилося обличчя юнака.

Князь затремтів, тільки–но побачив його. В його збудженому мозку почали виникати страшні картини минулого: «Дмитре Федоровичу! Ти нічого поганого не подумай! Я все віддам Олені!» — ледь не закричав князь з переляку. Але швидко опанувавши свій переляк, відвів очі, одночасно хрестячись у порожнечу.

— Мене звати Северином, — мовив юнак, дивлячись собі під ноги.

— Ну, Северине, і чого ж ти хочеш, дозволь довідатися?

— Нам би з князем поговорити, — відповів той доволі твердим голосом, в якому не почувалося жодного трепету, цілком природного в подібній ситуації. Відповів і підняв на Острозького великі виразні зелені очі, що звикли дивитися на світ з відкритою безпосередністю прямодушної натури.

«Як же він схожий на батька... Скільки років минуло...» — думав хазяїн замку. Василю Костянтиновичу були до болю знайомі цей гордий виблискуючий погляд, природний рум'янець на всю щоку й довге хвилясте біляве волосся. Хлопця можна було б назвати красенем, якби не брудна подерта сорочка, латані штани, рваний плащ і стоптані сап'янові чоботи. Втім, хоча одяг та взуття юнака помітно зносилися, все це було колись пошито з дорогих добротних матеріалів. Отже, хлопець не завжди був злиденним і бідним! Цікаво, дуже цікаво...

— Нам? Кому це «нам»? Тобі, чи що? — тим часом спитав Василь Костянтинович, посміхаючись. А сам подумав: звідки він тут узявся? Та ще із цими дітьми... А вголос мовив:

— Чому це мені одному? Нам усім до князя дійти потрібно.

— Усім, кажеш?

Острозький уважно оглянув інших дітлахів. Другому хлопчикові на вигляд було років дванадцять. Горбатенький, непоказний, коротконогий, зі смолянисто–чорним волоссям, маленькими рухливими вічками і сірим, вузьким, поїденим віспою личком. На відміну від брата, тихий, наляканий і покірливий. Одягнений гірше решти, босий.

Оскільки дівчатка саме в цьому віці швидко переганяють у зрості однолітків–хлопчиків, можна було вирішити, що їхня сестра (якщо це справді їхня сестра!.. і до речі, якщо між усіма трьома взагалі є родинний зв'язок!..) була на пару років старшою, ніж наймолодший з дітей. Струнка, блакитноока, гожа: свіже гарне личко, почервоніле від холоду, каштанове волосся, кілька пасом якого вибилися з–під колись квітчастої хустки... Загалом — янголятко! Одягнена вона була в довгу полотняну сорочку, колись синю, а також у вилинялу вовняну спідницю, маленькі дівочі ніжки були взуті в грубі стоптані чоботи.

Князь уважно оглянув діточок.

— Ну, то чого ж ви хочете? — запитав ще раз.

— Нам із князем потрібно говорити, — відповів старший юнак, роблячи крок уперед.

— Що ж, я і є князь, — спокійно мовив Острозький, завершивши огляд молодших дітей. Юнак зміряв Василя Костянтиновича недовірливим поглядом, потім сказав:

— А ти справді князь? Нам же доводиться вірити тобі на слово, оскільки ми не знайомі...

Почувши таку відверту зухвалість, стражники, які перебували неподалік, мимоволі подалися вперед, готові негайно схопити нахабу. Однак їх зупинив голосний регіт хазяїна замку. Справді, давно вже князь не сміявся так весело й щиросердо, як зараз! Він припускав, що довідавшись, з ким має справу, юний жебрак затремтить від переляку, впаде на коліна... загалом, виявить рабську покірність. Замість того паливода спілкується з ним на рівних. «Нам доводиться вірити, адже ми, бачте, не знайомі». Ач який!!! Ну, і як тут втриматися від сміху?!

— Даю чесне князівське слово, що я і є князь, — мовив Острозький, зрештою вгомонившись.

— Отже, князь? — підвищивши голос, перепитав парубок, дістаючи з–за пазухи зім'ятий папірець. — Тоді віднови справедливість! Через кавалок землі, колись подарований тобою, ми втратилися батька.

— Батька? — перепитав князь, усе ще посміхаючись. — Щось ніяк не збагну... Хто ж ви такі будете?

— Ми — діти твого вірного служника, збіднілого козака Анджея Бірковського. Вияви милосердя, захисти сиріт від лиходіїв! — наполегливо повторив старшенький. Спогади заворушилися в серці гострими крижинками, сум і переляк затьмарили обличя князя. Щоб не видати себе, Острозький затулив очі долонею, немовби захищаючись від яскравого світла.

«Діти збіднілого козака Анджея».

Ну, це ж треба!.. От тобі й спадкоємець, ласкаво просимо... І щоб саме от тепер... Нічого сказати — з'явився даруночок, маєте!..

Хоча... стривайте–но, стривайте!!!

— То ви, отже, діти Анджея Бірковського, — мовив князь, водночас гарячково міркуючи. Коли спадкоємця було віддано під опіку цього сімейства, там уже нібито підростав ще один хлопчисько. Щось таке він нібито чув від Беат: сімейство садівника зі своєю дитиною... Здається, так. Отже, зеленоокий нахаба може й не бути спадкоємцем... хоча за віком цілком підходить саме він. І до чого схожий на князя Сангушка!..

А якщо припустити, що в сімействі Бірковських був ще один хлопчик — найстарший?! І це також можливо... Хто там розбере цю голоту!

— Чи