Марія Михайлівна Романівська - Загнуздані хмари

— Прокинься, дівчатко, прокинься…

— Стривайте, — крикнув Мак, — стрив…

Хлопчик не доказав: він побачив, як Галинка поворухнулась і, солодко позіхаючи, розкрила очі…

Вона обвела очима Мака, привітного Ролінського і засміялась пухнастій Марго…

— О, це та сама кицька!

Тим часом почувся якийсь гомін, відчинилися двері і увійшов Горний.

— Приїхали по дівчинку, — сказав він і зупинився, побачивши веселу Галинку з кицькою на руках.

А вона злізла з канапки і раптом здивувалась, очевидно щось пригадуючи.

— Дядю Горний!.. Ми з Маком прилетіли на кулях. Знаєте? І хотіли впіймати невидимку… Що ж було зі мною?.. Я спала? Довго?..

Вона розгублено подивилась навкруги.

— А знаєш, Маку, я бачила павука, отакого здорового павука!.. І я його ніяк не злякалась. А потім по кімнаті бігала мітла! От їй-право! А може, то мені снилося?..

— Мабуть, снилося!.. — засміявся Мак. Професор гучно чхнув, нагадавши цим про себе.

— Це він збудив Галинку! — радісно заявив Горному Мак.

Та Ролінський чогось заметушився і, вийнявши якийсь папірець, простягнув його Горному.

— Бачите… — сказав він. — Ви наказали мені летіти зараз для чергових спостережень. А я, мабуть, не можу летіти…

Він круто повернувся і побрів у коридор.

Горний прочитав папірець. Обличчя його спочатку спохмурніло, а потім засяяло радістю.

— Знаєш, Мачку, — сказав він. — По-моєму, чортовиння з невидимкою вже кінчилося.

На папірці, якого Ролінський подав Горному, було написано:

«Начальникові станції товаришеві Горному.

Прошу звільнити мене з посади завідувача розвідки через те, що я хворий і абсолютно не можу справитись з цією складною і відповідальною роботою…»

Не чекаючи відповіді, Ролінський швидко повернувся до своєї кімнати і поривчастим рухом витяг з-під ліжка один із своїх величезних чемоданів.

Пакуватися, швидко пакуватися!.. Він почав витягати найцінніші речі — тендітні частини своїх приладів, похапцем вкладаючи їх у ватяні гніздечка… Але вкласти все це було нелегко. Ролінський відчув гострий головний біль. Він безпомічно озирнувся навколо. Його старого сторожа, вірного Мустафи, не було. Ролінський безпорадно глянув на чемодан… Хаос… Треба все це складати, — а чи ж воно йому потрібне?

У роздумі старий сів просто на підлогу. Із шафи виповзла злощасна Дженні, і сонячне світло заграло сліпучим блиском у прозорих площинках її тіла. Ролінський подивився на неї і ніби щось пригадав. Він же збирався дослідити її. Але тепер це вже не цікавило його. Треба принаймні… повернути їй її звичайний вигляд. У притихлого сумного Ролінського черепаха вже не викликала огиди. Після всіх її невдалих пригод вона стала йому такою ж близькою, як і Марго.

— Треба таки повернути їй фізіономію!.. — вирішив Ролінський.

Закутавши рушником голову, що починала нестерпно боліти, старий розпочав маніпуляції з Дженні. Він нагрів трохи води в електричному чайнику, налив туди якоїсь рідини і, намочивши в ній ганчірку, спробував обгорнути нею черепаху. Але їй це не сподобалося. Дженні згорнулась, заховавшись у своїй шкаралупі.

Професор пробував її розгорнути, але даремно. Роздратований, він вилив усю рідину, майже зовсім гарячу, в посуд і вкинув туди черепаху.

На хвилину в нього майнула думка, що з Дженні може вийти тільки черепаховий суп… Але не хотілося про це думати, рухатись… Голова боліла дедалі сильніше. Професор приліг на канапці і так завмер, тьмяно дивлячись на Дженні. В голові їхали колеса, гули автомобілі, а час від часу хтось паче підйомним краном тягнув — брр! — важкі каменюки від скроні до скроні.

Раптом почулося якесь шепотіння за дверима. Марго, витягнувшись, підійшла до дверей. Хтось стежив за ним, напевно стежив.

Потім хтось тихенько постукав у двері. Старий мовчав, затамувавши подих. Але постукали ще сильніше, настирливіше.

Треба відчиняти! Збентежений Ролінський заметушився по кімнаті, шукаючи, чим би накрити посудину з черепахою. Постукали знову. Затремтіли руки, і рідина розхлюпалась на стіл. Але покришки він ніяк не міг знайти.

Стукіт у двері погнав старого з посудом до вікна. Ролінський схопив мокру черепаху і викинув її за вікно.

Тоді він відчинив двері — перед ним стояли Мак і Галинка.

— Татко дуже занятий, — чемно сказав Мак, тримаючи в руці піднос з якимось питвом і апельсинами, — але він попрохав нас піклуватися про вас, щоб у вас пройшов головний біль. Може, вам щось потрібно?..

— О, — підтримала його Галинка, — це ж страшенно неприємно, коли цілісінький день болить голова. У мене якось боліла всього дві години, та й то мамка казала, що я кректала, як велика жаба у болоті.

Мак поставив піднос на стіл, а Галинка поглянула навколо і потягла повітря носиком.

— Ага, — сказала вона, гладячи Марго, — ви, мабуть, учаділи. У вас тут смердить тютюном і ще чимось, немов ви запалювали оту стародавню штуку, на якій моя бабуся готувала колись для діда їсти. Як її звали? Здається, примус!

Ролінський сів на кінчик канапи, як готовий до операції хворий. А маленькі лікарі вже почували себе в його кімнаті як вдома.

— Ні, — поставив свій діагноз Мак, — у професора просто нервовий головний біль. Треба випити чогось заспокійливого, от, наприклад, валер'янки з бромом, яку передала Рая… Потім треба вам дати міцного чаю і поставити теплий компрес.

— Еге ж, еге, — заплескала в долоні задоволена Галинка, — компрес!

Вона побачила на столі посудину з якоюсь рідиною і мокру ганчірку і кинулась до неї…