Юрій Тис-Крохмалюк - К7

Гаська радісно стрибнула до апарату.

— Тільки обережно, кодами і коротко! — остерігав Семен.

Гаська висилала сигнали і пильно наслухувала. Відповіді не було.

— Може, дядька дома нема, — піддав я.

Так ми шукали за дядьком три дні, аж урешті апарат відізвався.

— Маємо, маємо! Успіх великий! — чітко мовила Гаська.

— Де ви? — запитував дядько.

— Самі не знаємо!

— Коли вертаєтеся?

— Не знаємо, дядьку…

— А що ви знаєте? Вертайтеся і будьте обережні! Ждатиму! Кінець!

Гаська вернулася на своє місце.

— Оце добре, що повідомили дядька! Дуже тішуся, його голос цілком не змінився! Коли будемо дома?

Семен знизав плечем.

— Не знаю, може, за тиждень, може, за два.

Та ось другого дня я помітив зорю, що блистіла особливо яскраво. Вона була перед нами, тобто в напрямі нашого лету. Ми не спускали її з очей і невпинно спостерігали, як вона більшає і світить дедалі сильніше.

Незабаром ми впевнилися: це було наше Сонце.

Десь довкола нього в теміні неба обертається наша Земля. А на ній хатина, в хатині дядько. А там, у смішно малій віддалі — місто, у ньому ж наші родичі і друзі.

Я поклався на ліжко і склав руки на грудях.

— Як приїдемо, піду зараз до кав’ярні на добру, запашну каву!

— Що ти? — здивувався Семен. — Ми ж прилетимо у праліси!

— У дядька є кава, я зварю! — заявила Гаська.

— Тоді вона не буде ні добра, ні запашна!

Це була моя помста!

— Полетимо так, щоб бути від Сонця на тій самій віддалі, що й Земля, — говорив Семен, — тобто перейдемо в його орбіту тоді, коли воно буде… ні, коли бачитимемо його таким завбільшки, як із Землі. Тоді напевно зустрінемо без труду нашу Землю.

Я мовчав, мав уже досить нашої подорожі і «Сороки». З величезною радістю з’їв би тарілку рижу з малиновим соком.

Я задрімав.

Здавалося мені, що все в просторі стоїть на місці. Але ж насправді усе: і сонця, і землі, і метеори, і астероїди, і хтозна-що ще — мчало із страшною скорістю! Подумати — аж віддих запирає.

І ми мчали в напрямі нашої любої Землі, а вона більшала і більшала з дня на день, а далі з години на годину. Мчав час, і мені прийшло на думку, що і ми, люди, які невідомо пощо появилися на світі яких сто тисяч років тому (дрібниця!), теж є певного роду вибухом космічного стилю, — мчимо в майбутнє і не знаємо куди: на нашу загибель, а чи на щастя?

Семен увімкнув контроль радіації, радари та інші потрібні йому прилади.

— Ідеться про те, щоб не попасти на шкідливі випромінювання. Поясню, — додав у відповідь на запит Гаськи. — Досі не досліджене випромінювання, тобто не досліджене достатньо, окружає Сонце і планети нерегулярними течіями. Це наче звої сильної радіації навпереміну із слабшою, а то й з просторами, цілком від неї вільними. Ці простори мають вид спіралі, і нам слід летіти в ній, щоб не наражуватися на можливі прикрі наслідки. Ось тут окуляри з відповідними фільтрами. Крізь них можемо бачити простори, заражені радіацією, і теж вільні від неї.

Він дав нам по парі окулярів. Крізь них я побачив довкола Землі, Сонця та інших планет фіолетові смуги, наче застиглі в несамовитому вирі.

— Бачите? Ми мусимо обминати їх! Тому зменшимо скорість і летітимемо луком у місцях, де радіації немає.

Ми летіли тепер поволі, яких два кілометри на секунду. Семен вправно скерував «Сороку» в широкий коридор, в якому не було фіолетової мряки.

— З невідомих причин ця радіація пересувається в інші місця, а часто цілком зникає. Ось, наприклад, як ми починали нашу подорож, дядько провірив, що її не було, і ми могли безпечно летіти в простори.

Семен при кермі сидів далі в окулярах, ми скинули їх і приглядалися до нашої Землі.

Уже стало видно темніші моря і зелено-жовті континенти, але цілий глоб був оточений блакитним сяйвом, атмосферою Землі. На обох полюсах видніли білі плями льоду і снігу. Збоку, у великій віддалі, ми завважили Місяць, жовтий кружок величини шпилькової голівки.

— Мені все ще важко звикнути до законів гравітації. Обертається цей Місяць довкола Землі, а здається, що висить у просторі. Чому не впаде? А Земля? Як вона вдержується в порожнечі, та ще від початку світу вертиться довкола безмежно далекого Сонця?

— Я теж не сприймаю цього явища. І вчилися ми про притягання матерії, і все було ясно, а ось коли глянути на це збоку — страшно робиться! — заговорила Гаська.

— Тепер я бачу крізь окуляри зелені смуги. Це вже нешкідливі вияви магнетичного поля Землі. Радіація залишилася за нами. Можемо наблизитися просто до Землі.

А Земля ставала раз-у-раз більшою. Ми пізнавали вже не тільки континенти, але й гори, океани та моря.

— Який гарний був би світ, якби не Москва! — зітхнув я.

Кольори Землі були фантастичні на тлі чорного зоряного неба.

— За кілька годин причалимо на Землю! — говорив із свого командного місця Семен. — Тепер починаємо повільний обліт так, щоб трапити на місце нашого старту.

— А як москалі нас знайдуть радаром?

— Цього не буде. Використаємо ніч для низького обльоту — не вище кількасот метрів над Землею. Тоді ніякий радар нас не провірить!

Земля заслонила нам ціле небо, збоку деякі її частини були вкриті хмарами, а згодом з правої сторони почала заходити ніч.

І саме тоді, над темним силуетом Землі ми побачили яскраві, освітлені Сонцем пункти, що летіли різними шляхами і на різних висотах.