В'ячеслав Олександрович Астров-Чубенко - Миколаївське небо

Арсеній щиро зрадів зустрічі. Та й обставина, що колишній товариш дитячих ігор служить у цій «конторі», дуже до речі! Так йому подумалося. Яке б звання у Грущука не було, а все ж таки… Зовсім недавно запровадили нові петлиці й нарукавні знаки, тому «шпали» минулого дитячого товариша й «кутовий» шеврон нічого старпому «Революції» не говорили.

— Вовка! Скільки літ, скільки зим! Не знав, що ти служиш в НКВС!..

Але обличчя колишнього друга дитинства чомусь посуворішало.

— А-а, Мартиненко! Сам прішол! Хорошо… Не прідьотся за тобой людей посилать, — процідив він крізь стислі зуби, чомусь російською, хоча в дитинстві спілкувався з хлопцями переважно рідним суржиком. — Сержант! Вот етого в трінадцатий кабінет!

Із-за найближчих дверей з’явився енкавеесник, ні слова не кажучи, схопив Арсенія за лікті і спробував виштовхати його з вестибюля, потягнути до глибини будівлі.

— Володю, ти чого?.. — пробелькотів хлопець, обімлівши від такого повороту справи.

— Для тебя, падаль, я ґражданін капітан! — виплюнув Грущук з перекошеним обличчям. — Веді его!

До сержанта приєднався боєць. Арсеній одержав два вкрай болісні удари по нирках, що примусили його вигнутися дугою. Після цього моряку завернули руки за спину й поволокли коридором. Широкі сходи на другий поверх промайнули перед носом, і його заштовхнули в якусь кімнату, посадовили на стілець, міцно прив’язали до спинки й залишили одного.

Виконано все це було із завидною вправністю, що виказувала багатий практичний досвід.

Розгублений, збитий з пантелику Арсеній зацьковано озирнувся на всі боки. Сидів він посеред великої прямокутної кімнати з наглухо запнутими шторами на вікнах. Усе меблювання приміщення, не враховуючи його стільця, складалося лише зі стола біля дальньої стіни, напівкрісла і якоїсь високої конструкції, накритої чорним чохлом. Через кілька хвилин, тільки Арсеній встиг роздивитися навкруги, з’явився «ґражданін капітан» і мовчки пройшов кімнатою до столу.

Світло згасло. Кімната занурилася в непроглядну темряву.

— Володю, що все це означає? — в нікуди запитав Арсеній. Відповіддю йому була тиша.

Арсеній помовчав.

— Володю?..

Раптово в кутку спалахнула автомобільна фара; сліпучий промінь яскравого світла був спрямований точно в обличчя арештованого моряка.

Одночасно з темряви почулися звинувачення, висловлені Володимиром Грущуком.

Голос був тихий, вкрадливий і, здається, навіть дещо вібрував, виказуючи торжество… Здивований Арсеній дізнався, що він, мовляв, зараз сповна одержить за все разом. Мало того, що він, мовляв, зіпсував Грущуку все дитинство, так ще й син ворога народу, як з’ясувалося… «С кем твой отец мініровал завод? Говорі, падла!»

Засліплений Арсеній кліпав і намагався ухилитися від безжалісного світлового розстрілу.

Не отримавши відповіді на поставлене питання, голос зірвався на вереск, а з темряви градом посипалися жорстокі, нищівні удари.

… Отямився Арсеній тому, що його облили крижаною водою. Моряк побоявся одразу розплющити очі, тим паче, що крізь заплющені повіки пробивалося яскраве світло. Відчув, що лежйть боком на чомусь холодному й твердому і, як і раніше, міцно прив’язаний до стільця… І ще в нього страшно болить голова, права нога й ребра з обох боків.

Десь вгорі, на віддалі, лунали голоси. Незнайомий, сувороначальницький, такий, що виказує звичку наказувати, і розгублений, знову ж таки з легкою вібрацією (цього разу чи не від страху?) тенорок його ката.

— Чем ето ти, Ґрущук, здесь занімаєшься? Почему вместо тебя на входе сержант сідіт?

— Допрашиваю сина врага народа, товаріщ полковнік…

— Кроме тебя, значіт, некому? Ти у нас нєзамєнімий? — в начальницькому голосі почулися ледь стримувані нотки роздратування. — Ти знаєш, что коміссія із центра прієзжаєт?! І пост бросіл! Ану, марш на место!

— Єсть! — клацання каблуків.

— Стой! Коґо ето ти так обработал? — поцікавився «суворий», немов тільки зараз помітивши Арсенія, що скорчився на підлозі.

— Так я ж і говорю, товаріщ полковнік!.. Син саботажника, Акакія Мартинєнка. Увєрєн, что оні в сговорє! Я єго з дєтства знаю. Та ещьо сволочь!..

— Ладно, разбєрьомся. Свободєн!

Пролунали чіткі кроки, скрипнули двері.

— Сержант! Отвязать, умить і в камеру покамєст.

— Єсть! — дзвінко відповів третій голос, що мовчав до цього. Сильні руки підхопили напівживого Арсенія. Його безвільний тулуб відв’язали від стільця і знову кудись поволокли. Ще раз облили водою і з розмаху жбурнули на підлогу, об яку він досить відчутно вдарився. Десь ззаду гуркнули важкі металеві двері.

Чиїсь руки підхопили його під пахви й відірвали від підлоги.

Наскільки дозволяли набряклі очі, що заплили синцями, Арсеній огледівся. У приміщенні, де він опинився, мабуть, підвальному, окрім нього сиділо десятка півтора різномастого народу. Люди роздивлялися новоприбулого з повною байдужістю. Але батька серед них не спостерігалося.

Над Арсенієм схилився пристойно одягнений старенький.

— Як ви себе почуваєте, молодий чоловіче? — співчутливо поцікавився він.

— Не ду-уже… — зізнався моряк; він спробував сісти, спершись спиною до стіни, і зашипів від гострого болю в області ребер.

Старий допоміг йому сісти й сам прилаштувався поряд. Помовчали кілька хвилин.

— Вас, моряче, за що взяли?.. — запитав старий, дивлячись кудись вдалечінь, за стіни підвалу.

— Сам не знаю, — чесно відповів хлопець. — Прийшов з рейсу, забігаю додому… Батька, виявляється, заарештували з абсолютно безглуздої причини! Там у них на заводі щось вибухнуло на замовленні, і його звинуватили в саботажі. Але це ж бредня якнайповніша!..

— А хто, вибачте, ваш батечко?

— Інженер на «Руссуді».

— Вочевидь, ще за старого режиму служив?

— Звичайно, — спробував знизати плечима Арсеній. — Він все життя будує кораблі. Це справа, якій він присвятив усього себе! Він будує кораблі, а не руйнує їх…

— Ну, з ним зрозуміло, — кивнув співбесідник. — Старорежимний фахівець, ясна річ, що під підозрою. Але вас за що?

— Ось саме це я зовсім збагнути не можу! Прийшов сюди довідатися, що й як… Тут раптом зустрічаю товариша дитинства. Сам не чекав! Зрадів ще, дурень. Гадав, допоможе