Лія Оттівна Шмідт - Свої, чужі, інші

Від згадки про те, як Дарру щиро дякував, знову стало ніяково. Хлопчик смикнув плечем, немовби відганяючи настирливу муху.

— Ну от і добре, — сказав Інтар сам собі, — зате іншим разом він і справді ґав не ловитиме. І справжнього лиха не трапиться. А зараз персня свого його пан отримає, ельф не буде себе обвинувачувати не знати в чому, а я теж не без заробітку — всі задоволені. Чого ж іще прагнути?

П’ятий день осені видався холодним, похмурим. Часом починав накрапати дрібний дощик.

Невисокий білявий хлопець у потертій шкіряній куртці з невеликою сумкою, кинутою просто під лаву, з полудня нудьгував над єдиним кухлем дешевого вина. За підрахунками Інтара, він виловлював із кухля вже шосту муху, а вина не пив і з місця не рухався.

Поки трактир був майже порожній, Орам не заважав хлопцеві сидіти на лаві під вікном, але до вечора, коли почали збиратися люди, звелів Інтару:

— Запитай, чи буде це чмиреня щось замовляти.

Хлопчак кивнув. «Чмирами» Орам зазвичай кликав відвідувачів без грошей. А хлопець цей, худорлявий, із похилими плічми, інакше як «чмиреням», на думку трактирника, зватись і не міг. Та й справді, не схоже було, щоб у нього кошіль повний при собі виявився… З повним кошелем, міркував Інтар, так не сидять… Якщо радість, із радості п'ють, якщо горе — з горя… А цей… у вікно як втупився, так і дивиться. Чого він там не бачив — котів облізлих, чи що?

Хлопчак підійшов до нього.

— Агов! Замовляти що будеш?

Той здригнувся:

— Га?

Відвідувач витріщився так, немовби хлопчисько із Місяця впав.

— Замовляти, — повторив Інтар. — Тут трактир. Сюди люди їсти-пити приходять. І гроші за це платять.

— А… — протяг хлопець.

Інтар пирхнув: він що, інших слів не знає?

— То що замовляєш? — запитав зовсім уже по-простому.

— Нічого… — хлопець зазирнув у кухоль, який слинив з полудня, відсунув його: — За це я ж платив? — запитав він розгублено.

— Ага.

— Ну… тоді я піду… Нічого більше не треба… — він повільно озирнувся. — Нічого не треба… Хлопчику, — раптом він підняв голову, — а… де у вас тут нужник? Є?

— Ще б не було! Пішли, покажу, за це грошей не беруть! — засміявся хлопчисько.

Він провів хлопця до невисокої дощаної будки на задньому дворі та й забув про нього: треба було бігти протирати столи, незабаром люди мали з'явитися…

Десь за чверть години, коли в залі ще було порожньо, Інтара гукнула Івина й запитала тихенько:

— Що в нас із дверима в нужнику? Замкнено…

— Орам зачинився?

— Ні, він щойно нагору пішов… Сама бачила. А двері вже після того смикала — не відчиняються.

— Дивно, — знизав плечима хлопчисько. — Я туди недавно хлопця провів, ну, того, що тут сидів зранку. Може, він і там надовго влаштувався? Зараз подивлюся!

Інтар побіг до будки. Спочатку смикнув двері: так і є, замкнено зсередини.

Тоді Інтар постукав. Не отримав відповіді, постукав знову, вже голосніше.

— Агов! Є хто живий?

Але знову — мовчання. Отут уже хлопчисько стривожився не на жарт. Хотів був побігти до Орама чи до мамки, але передумав: двері будки нещільно прилягали до стіни, та й защіпалася всього-на-всього на гачок.

Інтар понишпорив поглядом по землі, підібрав придатну гілочку, простромив її в щілину.

З четвертого разу йому вдалося відкинути гачок, й Інтар прочинив двері.

…Хлопця, який звисав зі стелі, він побачив одразу.

І закричав так, що Орам з Івиною прибігли самі, випереджаючи одне одного.

…Повішельник-невдаха лежав на ліжку в кімнаті Івини й обережно ковтав теплий трав’яний відвар із великого кухля. Його винувате бліде обличчя, в порівнянні з яким іще виразнішою здавалася червона смуга на шиї, поступово вкривалося блідо-рожевими плямами.

— Пробачте… — промовив він самими губами. — Пробачте. Я… не подумав.

— І що це тобі, шановний, на думку спало? — поцікавився Орам. — Коли вже жити набридло, навіщо ж іншим життя псувати? Йшов би додому, там і вішався б, скільки влізе! Уяви, що тебе знайшов не хлопчисько, а хто-небудь із відвідувачів, та ще й трохи пізніше, — яка слава про мій трактир пішла б?

Хлопець хрипко зітхнув. Йому вочевидь було важко говорити.

— Я… розумію… Я піду… — він сів. Але Івина поклала руку йому на плече й змусила влягтися назад.

— Оце вже ні. Перепочинь тут ще трохи. А Інтар за тобою наглядатиме. Авжеж, Інтаре?

— Ага, — кивнув хлопчак. Він дотепер не міг отямитися після пережитого страху. Це ж треба! Людина мало сама себе не погубила… І що він таке намислив? А поталанило ж як! Ще б трішечки довше провисів, і… Край.

Видно, не відразу взявся мотузку припасовувати, посидів ще, подумав… Та і не зачепиш її так просто, це шпару між дошками шукати треба, на сидіння ставати й пропускати спершу один кінець мотузки, потім інший, щоб зачепити надійно… Багато часу пішло.

Та й завис він потім вдало. Міг же й шию зламати, а так лише захриплим горлом відбувся. Добре, Орам знав, що робити, — поклав хлопця на рівне та м’яв йому груди, поки кашель не минув…

— Але місце ж і справді незручне, — Інтар не помітив би, що останні слова вимовив уголос, якби не почув відповіді.

— А мені було