В. М. Куц - Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник.

хоч і приваблива, мрія, парадоксальна теорія, яку намагалися реалізувати в радянській виправно-трудовій системі, незважаючи на її абсурдність і утопію.

З огляду на зазначене з роками в теорії виникла своєрідна термінологічна «алергія» на категорії «виправлення» та «перевиховання». Тому зростає тенденція їх заміни поняттям «ресоціалізація» (Г.А. Радов, В.М. Трубніков та інші). Це поняття хоч і звучить по-новому, однак на практиці інтерпретується в тому ж значенні, що й «виправлення» та «перевиховання». Отже, зречення від застарілих підходів до цілей покарання в Україні є лише термінологічною мімікрією, пристосуванням до нових умов – не більше. Кінцева мета цього «модернізму» у кризовий для системи виконання покарань період легко прочитується – це збереження позицій прихильників соціально-педагогічної діяльності в органах і установах виконання покарань. На сьогодні досвід людства, і тим більше наш власний, із усією наочністю засвідчив нереальність перевиховання правопорушників працею. Ідея створення, а тим більше «переробки» нової людини шляхом застосування насильства – абсурд, шкідливий міф.

Отже, виправлення засуджених як мета покарання є чи не найнереальнішою із всіх, задекларованих у ч. 2 ст. 50 КК України цілей покарання. Хоча на практиці можливі випадки, коли покарання дійсно відіграє роль засобу виправлення колишнього злочинця.

Натомість ще одна мета покарання – запобігання вчиненню нових злочинів є цілком реальною.

Одним із перших запобіжний потенціал покарання усвідомив Платон, висловивши думку, що ціль покарання полягає не в тому, щоб помститися за несправедливість, вчинену в минулому, а в тому, щоб думати про майбутнє і запобігати іншим злочинам як тими, хто піддається покаранню, так і тими, хто присутній при його виконанні. Платон надавав запобіжним властивостям покарання основне значення, закликаючи, щоб законодавство прагнуло відвернути людей від злочинних діянь, а якщо ці діяння все-таки вчинено, карало за них.

Ч. Беккаріа також наголошував на важливому значенні запобігання злочинам. Остання, найважливіша глава його безсмертного твору присвячена саме запобіжній силі покарання. Вона містить відому формулу, яка проголошує, що злочин краще попередити, ніж карати. Цю ідею згодом розвивали відомі мислителі. Вона є наскрізною у працях І. Бентама, Фейєрбаха, Романьйози, Марата. Останній, зокрема, наголошував, що, караючи винного, правосуддя повинно не стільки шукати помсти за порушений закон, скільки стримувати тих, хто міг би спокуситися його порушенням.

Долучилися до неї і вітчизняні кримінологи та криміналісти. Зокрема, М.Д. Шаргородський зазначав, що запобіжний вплив покарання поділяється на три стадії:

1) покарання, встановлюване законодавцем у законі, впливає як загальнопопереджувальна сила: сам факт видання нового закону, його публікація, оголошення діяння злочином або підвищення покарання спричиняє загальнопопереджувальний вплив;

2) покарання, призначене судом, справляє як загальний, так і спеціальний превентивний вплив;

3) покарання в процесі його виконання здійснює і загальний, і спеціальний попереджувальний вплив, спрямований, головним чином, на самого злочинця.

Щодо загальної превенції як специфічної властивості покарання в юридичній літературі існує дві думки: 1) вона поширюється на всіх членів суспільства; 2) стосується лише «нестабільних» осіб (у криміногенному сенсі).

На мою думку, ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Обвинувальний судовий вирок з покаранням здійснює попереджувальну дію на нестабільний тип особистості, який допускає передкримінальні вчинки, і ситуативний тип, здатний вчинити злочин за сприятливих криміногенних умов.

Є. Саркісов зазначає, що законослухняних і морально-стійких осіб немає потреби залякувати покаранням, попереджувати погрозою його застосування. Основне населення навіть за існування широкої системи правової пропаганди і правового виховання не знає і не цікавиться, які покарання встановлені законом за ті чи інші злочини, і, звісно, такі люди не вчиняють злочинів не через страх перед покаранням, а через моральні переконання.

Із загальним запобіганням злочинів як метою покарання тісно пов’язане спеціальне їх запобігання (спеціальна превенція). Ще в 20-х роках минулого століття А.А. Піонтковський прогнозував, що розвиток кримінальної політики здійснюватиметься від загальної превенції до спеціальної. Діалектична єдність цілей спеціальної і загальної превенції пояснюється не тим, що обидві цілі у всіх випадках рівнозначні, а тим, що залежно від конкретних умов кожна з цих цілей проявляється різними ступенями й різними формами. При цьому говорити про пріоритет якоїсь однієї з них перед іншою не варто. Пояснюється це тим, що за відсутності надзвичайних обставин у звичайних умовах усі цілі покарання рівнозначні.

Мета спеціальної превенції полягає в такому впливі покарання на засудженого, яке позбавляє його можливості знову вчиняти злочин. Як свідчить практика, виправлення засудженого досягається далеко не завжди, а отже, спеціально-попереджувальна роль кримінального покарання ще невелика. Важливою умовою забезпечення ефективності спеціального запобігання є дотримання багатьох кримінально-правових принципів: соціальної справедливості при призначенні й виконанні покарань, індивідуалізації покарання, гуманізму тощо. Якщо засуджений сприймає призначене йому покарання як несправедливе, навряд чи зможуть позитивно на нього вплинути засоби виховного характеру під час виконання покарання.

Запобігання вчиненню нових злочинів засудженими досягається самим фактом його засудження і тим більше – виконанням покарання, коли особу поставлено в такі умови, що значною мірою перешкоджають або унеможливлюють вчинення нових злочинів. Зазначена мета вважається досягнутою, якщо покарана особа втрачає свою рецидивонебезпечність, тобто не проявляє бажання вчиняти нові злочини.

Спеціальна превенція, на думку деяких фахівців, передусім досягається виправленням засудженого. Це зайвий раз свідчить, що саме по собі виправлення недоцільно декларувати як мету покарання. Воно, швидше, є засобом досягнення мети спеціальної превенції.

Популярний нині у всьому світі кримінолог Н. Крісті стверджує, що «криза покарання» проявляється, по-перше, в тому, що після Другої світової війни спостерігалося зростання злочинності, незважаючи на всі зусилля поліції, кримінальної юстиції. По-друге, людство перепробувало всі можливі види кримінальних репресій без очевидних результатів (неефективність загальної превенції). По-третє, рівень рецидиву відносно сталий для кожної конкретної країни і не знижується, що свідчить про неефективність спеціальної превенції. По-четверте, на думку психологів, довготривале (понад 5–6 років) перебування в місцях позбавлення волі призводить до незворотних негативних змін у психіці людини.

Про це писав ще М.Н. Гернет, зауважуючи, що в’язниця слугує школою кримінальної професіоналізації, а не місцем виправлення. Інститути кримінальної юстиції та покарання існують лише тому, що