Євген Пилипович Гуцало - Скажений чорнобильський собака

Веде тебе в якийсь закуток за лотками — скільки тут голубів! А й справді, виявляється, на базарі є ще й пташиний базар, а чому тобі не вірилось? Голубів продають якісь дядьки, ген жінка стоїть із кількома, хлопці. Де ж папуги? Папуг поки що не бачиш, зате в одного і в другого продавців — щиглики.

Дядько ходить, оглядає все; поступово чоло його супиться.

— Ти знаєш, — каже, — папуг ніде не видно. — І запитує в чоловіка, що продає опудала з шуліки: — Сьогодні були папуги чи ні?

— Здається, були, — каже той.

— І що — вже продано?

— Та, мабуть, продано, — каже той.

— От шкода, — скрушно зітхає рідний дядько Василь, і тобі стає гірко.

— А вам що — папугу? — питає чоловік. — То купіть у мене шуліку.

— Нащо нам шуліка? — заперечує дядько. — Нам папугу.

— Та шуліку краще — він не брехатиме.

— Шуліка ж неживий…

— Ото морока! Навіть краще — неживого купити, не доведеться доглядати.

Дядько Василь чухає потилицю, питає в тебе:

— Може, тобі шуліку?

Ти, не відповідаючи, дивишся вбік печальними очима… Дядько затіває з отим чоловіком балачку про папуг. В непоказного продавця є багато чого розповісти.

— Не треба?

Дядько знову печально дивиться на тебе, а ти знов одвертаєшся.

— Не треба, — зітхає рідний дядько Василь.

— Послухайте, що я вам розкажу про цього шуліку! — підморгуючи, збуджено вигукує чоловік.

Е, якби ж він тільки про свого шуліку розказував! А то він знає стільки всякої всячини про пташок, що не переслухаєш. Він, бачте, всеньке своє життя тільки й морочився з ними. Обличчя в чоловіка жвавішає, молодшає, кращає, сам він уже, либонь, і забув, чого прийшов на базар, теревенить і теревенить, а раптом:

— То, може, купите мого шуліку?

Ледве вириваєтеся од нього. Та й вириватись якось аж незручно: ніби підвели людину в чомусь, ніби образили.

Рідний дядько Василь затіває розмову про папуг із якимось іншим чоловіком — стареньким, біленьким, чистеньким, вусики в нього підстрижені гарно, стримлять щіточкою. Ні, каже цей дідок, папуг він сьогодні на базарі не бачив. Крім того, він, дідок, папуг не любить. І ніколи не любив. І не збирається любити. Отак!

Дядько Василь відступає від нього, як від божевільного. Й ти теж дивишся на дідка вражено. Бо все дужче переймаєшся дядьковим хотінням мати папугу. І чим дужче впевнюєтеся, що ніхто не продає їх, тим гостріше хочеться мати.

— Ох і життя, — бурчить дядько Василь. — Зеленого папугу не можна купити.

Ви ще довго тиняєтеся серед базарувальників — може, хтось принесе? Але ніхто не несе. Голубів повнісінько, навіть дивитись на них не хочеться. Та ще від колгоспних машин долітає куряче кудкудакання. Е-е, нема того, щоб у колгоспі вирощували папуг!

Минає час, базар потроху розходиться. А ви з дядьком Василем усе товчетеся там, хоч пора б і вам у дорогу, бо це ж іще ого скільки їхати додому, та й чи на автобус пощастить сісти.

— Охо-хо-хо, — тільки й чути від дядька Василя.

Хто розпродався, хто так додому подався, — скоро вже ні дідка, ні чоловіка з опудалом шуліки. Лише стоїть під лотком хлопчина твого віку, а в руках тримає клітку з щигликом. Ви з дядьком усе частіше позираєте на того хлопчину та на його щиглика. Якийсь похнюплений хлопчина, якийсь похнюплений у нього щиглик.

— Що, продаєш? — питає дядько.

Хлопчик тільки очима скліпує. Дядько відходить убік — наче аж нудиться, наче аж сумує. Знов наближається.

— То продаєш? — знов до хлопчини.

В того погляд пом’якшав, губи сіпнулися в усмішці.

— Продаю, — обізвався.

Дядько знов убік одійшов, а хлоп’яче лице пригасло…

— Ех, гаразд! — махнув раптом рукою дядько. — Давай хоч щиглика купимо, не дурно ж на базар приходили.

Щиглика то й щиглика, хоча навіщо він тобі. Хіба щиглика не бачив? Ого скільки перебачив за своє життя! Але не відмовлятимешся, коли дядькові так кортить. Ще образиться, а він такий славний дядько, що нащо йому ображатись.

І хлопчина той зрадів. Ще недавно стояв насуплений, з обличчя не сходив похмурий вираз, а це — сяє весь, іскри в очах мерехтять.

— Сам зловив! — хвалиться. — Такий щиглик, такий щиглик! А співає ж як!

— Знаємо, як вони співають, — каже дядько. — Щиглик не папуга.

— Авжеж, не папуга, — згоджується хлопчина, й на якусь мить хмуриться, наче й справді шкода, що нема в нього папуги.

— Гаразд, хай хоч щиглик буде! — каже дядько.

— Еге, хай буде, — згоджується хлопчина. Й знову — радісний такий.

Повертаєтесь на автобусну станцію, а на вулиці всі позирають на вашого щиглика. Хто цікаво, хто осудливо. Ви сідаєте в автобус, а навколо вас — люди, що повертаються з міста по селах. Повертаються з покупками або з порожніми руками. Але ні в кого нема такої покупки, як у вас.

А тому, коли автобус рушив, пасажири затівають розмову про пташок та про тих, хто продає їх.

Ви з дядьком Василем слухаєте, а потім дядько Василь переводить розмову на папуг. Про папуг він знає багато, і всі замовкають, слухають уважно, сміються.

І так тобі в ту хвилю хочеться мати зеленого папугу! Мабуть, так сильно, як твоєму дядькові колись кортіло. Ти знову уявляєш собі, чого б зумів його навчити. Може, піонерської пісні, а може, й іншої якої.