Колектив авторів - Precedent UA — 2015

Згодом мати та адвокат заявника повідомили Суду, що цей лист заявника був складений під тиском начальника та адміністрації слідчого ізолятору № 27. В підтвердження 6 листопада того ж року заявник звернувся до адвоката з проханням клопотати про продовження розгляду його справи в Суді та пришвидшити цей процес.

Суд встановив, що влада Казахстану не надала гарантії того, що у випадку екстрадиції до заявника не буде застосоване жорстоке поводження; у заявника не було ефективних національних засобів захисту за допомогою яких можна було б оскаржити тримання під вартою та екстрадицію; тримання заявника під вартою до екстрадиції було незаконним, оскільки законодавство України не передбачає процедури, яка була б достатньою мірою доступною, чіткою та передбачуваною для того, щоб запобігти будь-якому свавільному триманню під вартою; заявника не повідомили негайно про причини затримання; заявник не мав якої-небудь доступної та ефективної процедури оскарження тримання під вартою, а також він не мав можливості отримати компенсацію за незаконне тримання під вартою; порушення адміністрацією слідчого ізолятору права на індивідуальне звернення заявника до Суду було порушено тим, що до його листа був доданий супровідний лист із зауваженнями до його змісту від представників даної установи.

Представники заявника в Суді: адвокати Зоя Шевченко та Аркадій Бущенко.

Суд визнав порушення статті 3, статті 13, статті 5 §§ 1 та 1(f), 2, 4, 5, статті 34 Конвенції.

Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: стаття 29 Конституції України, статті 60, 80 Конвенція СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року, стаття 11 Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року, п. п. 3, 4, 10 Указу Президії Верховної Ради СРСР № 4203-ІХ «Про затвердження Положення про порядок короткочасного затримання осіб, що підозрюються у скоєнні злочину» від 13 липня 1976 року.

Основні тези:

«Суд повторює, що метою Конвенції є захист не теоретичних та ілюзорних прав, а прав практичних та ефективних… Крім того, Уряд, стверджуючи, що національні засоби юридичного захисту не були вичерпані, повинен переконати Суд у тому, що засіб юридичного захисту був на той час ефективним та доступним не тільки теоретично, а й практично. Іншими словами, що він був доступним, здатним забезпечити у відношенні скарг заявника відповідну сатисфакцію та мав розумні шанси на успіх…» (§ 90)

«Суд вже дійшов висновку, що законодавство України не передбачає процедури екстрадиції, яка була б достатньою мірою доступною, чіткою та передбачуваною для того, щоб запобігти ризику тримання під вартою до екстрадиції на підставі свавільного рішення» (§ 131)

Посилання:

Текст рішення ЄСПЛ (англ.) — http://hudoc.echr.coe.int/eng? i=001–95771

Переклад рішення ЄСПЛ (рос.) — http://precedent.in.ua/index.php? id=1261419701

Рішення національних судів із вдалим застосуванням рішення ЄСПЛ:

Немає застосування даного рішення судами.

Солдатенко проти України, № 2440/07, 23 жовтня 2008 року

Фактичні обставини справи: 7 липня 1999 року правоохоронні органи Туркменістану звинуватили заявника у спричиненні легких та тяжких тілесних ушкоджень двом особам (останнє обвинувачення передбачало можливе покарання від 5 до 10 років позбавлення волі). 12 липня заявника оголосили в розшук. В жовтні 1999 року заявник залишив Туркменістан у зв’язку із переслідуванням його, зі слів заявника, за расовою ознакою, та приїхав до України. 4 січня 2007 року заявника затримали працівники міліції, і лише 8 січня заявнику надали можливість зустрітися із адвокатом. Каховський міськрайонний суд Херсонської області 10 січня 2007 року постановив взяти заявника під варту до завершення процедури екстрадиції. Європейський Суд 16 січня 2007 року надав Уряду України рекомендацію не видавати заявника до розгляду його справи по суті. Екстрадиція була призупинена. 5 лютого прокуратура Горностаївського району Херсонської області подала до місцевої міліції подання з проханням застосувати до працівників міліції, що затримували заявника, дисциплінарні стягнення за халатне виконання своїх обов’язків. Наказами від 20 лютого та 15 березня міліціонерам було винесено усне попередження, формальне засудження та позбавлення місячної премії. 19 квітня 2007 року Генеральна прокуратура Туркменістану повідомила владу України, що права заявника після його екстрадиції будуть дотримані, а також відмітили, що смертна кара в їх країні відмінена.

Суд встановив, що у випадку екстрадиції заявнику може загрожувати катування та нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження чи покарання з боку правоохоронних органів; у національному законодавстві немає механізму оскарження рішення про екстрадицію на підставі загрози нелюдського поводження та достатньо зрозумілої, чіткої та передбачуваної процедури, яка б дозволяла уникнути ризику свавільного затримання з метою екстрадиції; відсутні правові норми, які б дозволили заявнику оскаржити в суді законність тримання під вартою з метою екстрадиції.

Представник заявника в Суді: адвокат Аркадій Бущенко.

Суд визнав порушення статті 3, статті 13, статті 5 §§ 1 (f) та 4 Конвенції.

Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: статті 9, 29, 55, 92, Конституції України, статті 61, 62 Конвенції країн СНД 1993 року про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (далі — Мінська конвенція), глава 31 Цивільного процесуального кодексу України від 1963 року, стаття 2, п. 7 Розділу VІІ прикінцевих положень Кодексу адміністративного судочинства України від 06.07.2005 року, статті 106, 148, 165–2, 382 Кримінально-процесуального кодексу України від 1960 року, статті 11 Закону України «Про попереднє ув’язнення»1993 року, Постанова № 4 Пленуму Верховного Суду від 25 квітня 2003 року «Про судову практику по застосуванню запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою і продовження терміну утримання під вартою під час дізнання та досудового слідства».

Основні тези:

«У своїй практиці Суд уже визначив, що екстрадиція особи Договірною державою може стати підставою для порушення питання про застосування статті 3 і, отже, про відповідальність цієї держави за Конвенцією, якщо доведено наявність суттєвих підстав вважати, що в