Михайло Петрович Старицький - Червоний диявол

до того, щоб по силі й змозі придбати собі ці речі. Що ж до хатніх речей в тісному розумінні цього слова, то, здається, вимоги суспільства не були ще дуже високими. Велику увагу звертали на богів і їх дорогі шати — на дорогоцінні оправи для різного роду «святощів», — ці речі, правдоподібно, грали головну роль у внутрішній оздобі хат. Потім заможні люди мали різний посуд, що купували теж більше для оздоби, ніж для щоденного вжитку, келехи, чарки, рострухани, полумиски, рукомиї. З речей хатньої оздоби і комфорту треба згадати ще як досить розповсюджені на Південній Русі східні килими, що ними заможні люди вкривали столи й ослони простої, доморобної роботи» (Ол.Єфименко, цитована праця).

Порівняймо це з описом Галиної горнички у «Червоному дияволі»:

«На середину кімнати виступала висока грубка з лежанкою, складена із зелених кахлів; персидський килим покривав кам’яну підлогу; такі ж килими висіли і на стінах; біля стін стояли низькі канапки, покриті особливими килимками — коцами і червоним сукном; біля образів теплилася срібна лампадка».

Що цікаво, навіть така порівняно дрібна деталь, як венеціанське дзеркальце, куплене війтом для доньки за великі гроші і дуже нею ціноване, — і та історична! Наприклад, багата панія Марія Гольшанська теж мала лише одне люстерко, окремо відмічене у списку її рухомого майна.

Отож можемо впевнено засвідчити: побутові описи та сцени у «Червоному дияволі» не вигадані, а загалом відповідають реаліям XVI сторіччя.

Гаразд, а як же виглядав соціальний устрій тодішнього Києва? Хто, скажімо, управляв містом, хто обирав чи призначав урядовців?

Війти, воєводи, бурмистри, райці, лавники

І цьому аспектові міського життя приділена значна увага — і теж у згоді з тодішніми науковими уявленнями. Всі знають, що ранньомодерні українські міста управлялися за магдебурзьким правом (навіть спростивши його назву до «майтбургії», а це вже ознака того, що і слово, і поняття міцно закоренилися). Але, якщо ми уявимо собі, що, згідно із цим правом, усі міські урядники, включаючи голову міста, вільно обиралися, то помилятимемось. Аж так добре не було.

Жодного загального правила щодо компетенцій-виборності війтів не існує. Так, починаючи з кінця 16 століття війтів дійсно часто обирали. Звісно, переоцінювати тодішню демократію не слід, не були то ні загальні, ні рівні вибори, все залежало від розкладу сил у тому прошарку заможного населення, з якого переважно і рекрутувалися правлячі кадри міської верхівки. Але до того доволі довго право самим обирати війта надавалося лише в особливих випадках, як привілей для міст. А поза тим війтівська посада, забезпечена чималим маєтком, розглядалася як нагорода і вислуга.

Цитуючи згадувану вже книгу Н.Білоус: «У XV-XVI ст. війтівства надавалися великим князем литовським в основному представникам військово-службового стану як «жовнірський хліб» у нагороду за службу (…) У містах Речі Посполитої війтівства становили вигідний об’єкт, яким королі охоче розпоряджалися на користь своїх вірних слуг. Траплялися випадки, коли війтівство переходило до рук короля кадуковим правом після смерті особи, що його тримала, а король надавав цей уряд шляхтичам за особливі заслуги. В інших випадках король офіційно викуповував війтівство і надавав його на визначений привілеєм термін». (Тому й трапилося так, що наприкінці XVI ст. більшість міських війтівств опинилася в руках магнатів та заможної шляхти, далі цитую Н.Білоус)

Або ж багаті міста самі викуповували війтівство і тоді вже самі урядували, як хотіли, себто, як їм давали змогу урядувати воєводи та підвоєводи. (Як пам’ятають читачі «Червоного диявола», стосунки між цими різними гілками влади, себто війтом і воєводою, точніше, підвоєводою, були доволі напруженими.)

Зазначимо, однак, певну особливість Києва порівняно з більшістю інших міст РП. Чи то «українне» становище міста спричинилося, чи характер його мешканців, але накинути киянам «призначених» війтів не вдалося (хоча такі спроби були!), а компетенція війтівської влади значно розширилася. Війт звільнявся від присуду воєводи і підлягав безпосередньо королю.

Починаючи щонайменше від 1570 року кияни здобули привілей на безперечне право самим обирати своїх війтів, у відповідному документі значилося, що такою була «стародавня традиція». Правда, вірити безоглядно цим запевненням про традицію не варто, це «протокольна фраза», а все ж київські міщани, як уже згадувалося, вважали право на «власного війта» цілком природним. Отож, коли їм у 1593 році спробували накинути певного шляхтича-землевласника Еразма Стравинського, вони повстали згуртованими рядами і за три тижні зуміли позбутися приблуди. Війтом став київський городянин, довголітній райця, що вже й раніше виконував війтівські обов’язки, — наш добрий знайомий, один із героїв «Червоного диявола», Яцько Балика.

Київський війт мав чимало проблем із «держадміністрацією», себто воєводою, а, радше, його намісником — підвоєводою. І це теж цілковито відповідає історичним реаліям. Причиною таких непорозумінь були не тільки особисті незгоди, але й брак чіткого розмежування компетенцій різних гілок влади, простіше кажучи, кожен намагався втрутитися у справи, що, як вважали опоненти, були їхнім виключним доменом.

Отак виглядала справа з війтівством. Оскільки ж тільки війтом міська адміністрація, звісно, не обмежувалась, то згадаємо ще інших членів київського самоврядування. Це бурмистри, райці та лавники. У тексті «Червоного диявола» усі вони часто згадуються.

двері знову заскрипіли протяжно й жалібно, і в залу по трьох кам’яних сходинках спустилися двоє поважних райців. Вони мовчки поклонилися війтові і зайняли свої місця на довгих давках біля столу. Ще і ще раз скрипнули двері, впускаючи сивих достойних городян, панів райців та лавників (Лавник соответствует нашему гласному, а райца — советник — члену управи. (Прим. першодруку).)

Шановні міщани і городяни, бурмистри та райці, уся річ посполитая київська

Далі приведу кілька цитат з книги Н.Білоус:

«У міських актах вони (лавники) згадуються також як «лавницы», «присяжники», «присєжницы», а колегія — «лава» чи «лавиця».

До компетенції колегії лавників або лави, очолюваної війтом, входив, як правило, розгляд кримінальних справ: убивств, розбоїв, грабунків, крадіжок і т.п.»

Згідно з нормами магдебурзького права, лава як судовий орган мала бути відокремлена від міського уряду, оскільки вона була органом, який існував при війті».

Себто, лава — не те саме, що рада, це, кажучи по-сучасному, різні гілки влади, але тісно переплетені. На запрошення ради, лава з’являлася на її засідання, лавників і радників (принаймні, у Києві) обирали того ж дня, рада обирала лавників і часто з лави переходили до ради.

Натомість рада була найвищим органом міського самоврядування і займалася переважно цивільними справами: суперечками за спадщину і майно, дрібними злочинами.

Раду очолював бурмистр, бурмистри часто змінювали одне одного (в Києві — раз на квартал), тому Яцько Балика, війт,