Віллі Бредель - Брати-віталійці

нема нічого страшного, зладнають йому дерев’яну ногу, та й годі. А загалом настрій у доктора був такий чудовий, що його гумор підбадьорював і хворого, дарма що тому хотілось кричати пробі.

Коли Дитячому Басові одтинали ногу вище коліна, він не втрачав свідомості. Природа обійшлася з ним лагідно: одразу по операції він знепритомнів і прийшов до себе вже тоді, як лежав із перев’язаним оцупком у своїй каюті.

Щойно йому полегшало, до нього завітав Штертебекер.

— Біда, Клаусе, вже я своє відморячив, — сказав Дитячий Бас. — Кому потрібні одноногі матроси? Подамся я у Бремен чи Гамбург і стану вивідачем. Га?

— Лишайся, Дитячий Басе, з нами, — мовив Клаус. — Хто ж замінить тебе?

— Сам подумай, чого я вартий на одній нозі?

— А ось уяви, я знав одноногого керманича. Його так і прозвали Одноногом. Ходив він на костурі. А тримався за стерном міцніше, ніж інший на двох. Висвердлив у палубі дірку як на свою дерев’янку — і стояв ніби вкопаний. Жодна буря й непогода не лякали його.

Дитячий Бас потис товаришеві руку.

— Клаусе, — прошепотів він, — спасибі. Я ходитиму морем, наче той капітан Одноніг.

Штертебекер схилився над другом й обняв його сміючись:

— Старий, ти отримав нове ім’я, хай тобі копа літ! Дитячий Бас уже давно не годиться для тебе. Тепер ти капітан Шкутильга.

Зруйнувавши Берген, пірати рушили на чотирнадцяти кораблях у Північне море, щоб повести війну проти ганзейських купців, які зносилися з Англією. На розбійницьких вітрильниках не вгавали веселощі. Здобич була багата. Судна в побратимів розпирало од скарбів. Надходив новий день, надходило й нове свято. Вони бенкетували, впивалися і раз по раз співали своєї бадьорої пісні:

Скидайте, душогуби, Свої коштовні шуби…

Але Клаус Штертебекер тримався кутком від цих буйств. Останнім часом він дуже зістарівся. Його біляве, й досі густе волосся, вкрилося памороззю. Навколо рота й очей залягли зморшки, а погляд забігла печаль. Звичайно, він переможець, Вульфлямів знищено, Гозанга, Свена, Герда відомщено. Та що з того? Вульфлямів заступила багатирня з іншого поріддя та й мордує городян за вульфлямівським звичаєм. Коли Штертебекер міркував так, його завжди картала думка, чи не ліпше прилучитись до бідарів і цеховиків, що воюють за свою волю, за владу народну. Йому здавалось, наче його виштовхали за двері, наче його викинули за поріг. Він ніби сам на сам зітявся з усім світом, дарма що скрізь і всюди мав союзників проти спільного ворога. І він страждав од безсилля.

Коли Клаус міркував, як допомогти біднякам у борні з багачами, як зарятувати городян, він згадував народолюбця Гозанга. Згадував він також невірного народного висуванця, боягуза Карстена Зарнова. Спогади линули один за одним. Клаус бачив себе на ярмарку у Вісмарі, бачив селян і городян. З думки не сходили їхня кричуща сліпота, доктор Анжелікус, що удавав ученого, а насправді був темний, мов чобіт, старий крамар Йозеф, що називав людей злюками і кінчив свій шлях на вогнищі.

Із-за «Тигрового» керма Штертебекер поглядав на свій флот. На його кораблях не знали, що таке пан, а що прислуга, що таке багач, а що злидень. Всі пожиткувались однаковими правами, бо всі вірно служили своєму ділу, всі діставали однакову пайку при розподілі здобичі, бо всі доблесно воювали. Якщо віталійці були найманцями, то справедливці були вільними моряками, де один стояв за всіх, а всі за одного. З наказу Штертебекера, кожного відважного побратима, що засяг рану у чесному бою, осипали добром та золотом і виряджали на сушу. Часто-густо скалічені пірати добирали для своїх друзів-розбійників цінні відомості.

Справедливці об’єднались у велике морське братство, яке поклялось животтям своїм: бити вельмож і на землі, і на воді, повсюдно висміювати римського папу, який прокляв розбійників. На чужі кораблі справедливці нападали із кличем: «Панам ми вороги, а біднякам — друзі!»

Не один місяць щасливо грабували вони уздовж берегів Шотландії, у гирлі Темзи і Шельди, аж поки знайшли собі захисток у Фризії, аби за холоду і снігу перепочити і підлатати свої кораблі.

Фризькі правителі, анікому не підвладні, радо зустріли справедливців. Князь Кено Брокенський, який не ладнав з ганзейським містом Бременом, вітав їх як своїх найдорожчих друзів по зброї. Вельми люб’язно поставився до них і емденський пастор Гіско — затятий ворог Ганзи.

Кено Брокенський відпустив піратам гавань із добротною церквою Марієнгаве, яку справедливці перебудували на замок — на свій опорний пункт. Марієнгаве стояла край добре захищеної бухти, де і в найгіршу погоду ховалось багато кораблів. Із суші піратів прикривала від небезпеки церква, яку оперізували високі міцні мури і широкі необорні рови. При потребі їх легко було заповнювати морською водою.

Справедливці жили панами що на воді, а що на землі. Замок Марієнгаве правив їм за надійну гавань, Емден — за ринок для здобичі, а Північне море — за поле для воятики. Часто їхні сміливі розбої сягали верхів’їв Ельби та Везера. Пірати вигулькували на своїх вітрильниках перед самісіньким Гамбургом чи Бременом. То були найплідніші і найзвитяжніші роки у справедливців. Уся багатирня із побережжя Північного моря терпіла непоправні збитки, бо над