Валентин Лукіч Чемеріс - Феномен Фенікса

Що кричала автору його читачка пані Євгенія. Про загиблі зорі, світло од яких все ще летить до Землі. Гігантський ядерний казан над нашими головами. І з’явилася зірка-«гостя». Як живуть і помирають зірки. «Корови Гаурі». «Страшний суд», або Пророцтво Ісуса Христа про кінець світу. «На щастя у нас ще є приблизно 5 мільярдів років до того, як це станеться». Червоні гіганти і білі карлики. Всесвітнє пекло. Горітимуть гори і доли. А потім настане вічна зима і чорне небо з тліючою жаринкою карлика…

«Рано чи пізно Сонце повинне вичерпати своє паливо, а тому настане день, коли воно помре. Що поробиш, всьому хорошому рано чи пізно надходить край. На щастя, у нас ще є приблизно 5 мільярді років до того, як це станеться…»

Якось російський президент В. В. Путін відвідав Калугу, батьківщину К. Ціолковського, вченого і винахідника у галузі авіації і динаміки ракет. Там відбувався міжнародний космічний симпозіум. І там В. В. вперше у своєму житті почув про те, що, виявляється, наше Сонце — кінечне. Що воно згасне приблизно через 5 мільярдів років. Це так вразило російського президента, що на прес-конференції він скрутно зітхнув:

— Виявляється, наше Сонце не вічне. Це вельми сумно…

— … І ви, шановний літераторе, мовби ж твереза, врівноважена і розсудлива людина, не здатна на різні там епатажні штучки та вибрики, виявляється, вірите??? Теж вірите??? Кому? Отим… псевдонауковим байкам? Про кінець світу? Та скільки ми вже наслухалися цих фантазій про кінці світу, га? Що ось-ось, тоді то й тоді неодмінно будуть… Га? Тепер і ви підпряглися до тієї кампанії, що проти нашого сонечка. Буцімто наше Сонце — НАШЕ СОНЦЕ!!! — колись, не проти ночі будь сказано, помре???

Так обурюючись, запально вигукувала одна мила жіночка (щоправда, надто емоційно— вразлива) на ймення Євгенія, моя читачка на літературному вечорі, коли я розповідав про свою нову роботу над книгою «Феномен Фенікса, або Спогад про майбутнє» — про те, що Сонце — НАШЕ СОНЦЕ! — конечне.

— Вірите, що воно… воно помре? Залишивши нас, дітей своїх, у вічній пітьмі? У лютому мороці лютого космічного холоду? Ба, навіть спаливши-спопеливши Землю нашу перед своєю загибеллю? На прощання влаштувавши нам грандіозний кінець світу — Апокаліпсис чи що? Вірите? Що воно, Сонце — НАШЕ СОНЦЕ — конечне??? Себто смертне, як і кожен з нас у роду людському? Має обмежений у часі вік? Вип’є до дна свою смертну чашу? Те Сонце, що є творцем життя на Землі? Всього в ньому сущого? Його колискою? Його по-суті ненькою рідненькою? Та як це мати… рідна мати може повбивати дітей своїх? У прощальному пекельному вогні їх живцем попалити? — Всі в залі мовчали і я теж. Пані Євгенія вигукувала в розпачі, у відчаї, як начеб трагедія із Сонцем мала відбутися вже завтра. — Невже воно стане убивцею всього живого і світу білого теж? Наше рідне сонце— сонечко, чиїми дітьми ми є? Тіпун вам на язик, шановний авторе!!!

І був рік 2006-й, вересень місяць, золотий вересень у Києві, літературний вечір. І я розповідав як у мене написався «Феномен Фенікса…»

— Ви так і не відповіли мені, шановний літераторе… Ви й справді вірите??? Що Сонце — НАШЕ СОНЦЕ!!! — творець життя на Землі і нас самих, стане нашим убивцею??? — вигукувала на вже згадуваному літературному вечорі пані Євгенія, моя читачка, коли мова зайшла про «Феномен Фенікса…»

Набравшись терпіння я обережно, аби й геть не вбити вражену, проте далеку від фізики та астрономії жіночку (іноді мені здається, що то ж Параска з мого дитинства далекого, котра більш як піввіку тому кричала, що не вірить у каміння, яке падає з неба, — вона, вона, Парасочка, тільки вже доросла, ба, навіть постаріла).

Зірки смертні. На жаль. Вони колись народжуються і колись помирають. Як і всі, хто належить до роду простих смертних. Себто як ми. Тільки вік у нас і в Сонця неспівставимо різний.

Але як і наше життя, так і його, сонцеве, кінчається тим же: смертною годинонькою.

Телескоп «Хаббл», піднятий на сотні кілометрів над поверхнею Землі, де вже немає атмосферних перешкод, «надивився» у Космосі зірок, тамтешніх сонць. І молодих та юних (чи й зовсім дітей), котрі або вже народилися, або ще тільки-но народжуються, як і старих, які вже помирають, оточені — після прощального вибуху, — хмарами газу та пилу і плазми. Будемо сподіватися, що з них колись народяться нові зірки. Тим паче «Хаббл» зафіксував і народження нових зірок з протоплазми. Як і тих, які вже віджили своє. Вони вже — маленькі— маленькі світила. Ні на що вже не придатні — колишні сонця Космосу. Згасаючі. Конаючі.