Марко Андрійчик - Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

вона звертається до своєї невіддільності від цієї мови і в наступному фраґменті вказує на відчуття розчарування, яке несе ця таки тяжка доля:

от тоді-то було й втямити, що дім твій мова, яку до пуття хіба ще скількасот душ на цілім світі й знає, — завжди при тобі, як у равлика, й іншого, непересувного дому не судилось тобі, кобіто, хоч як не тріпайся…[164]

Таким чином, вона неначе змушена писати цією мовою, незалежно від того, якими невдячними можуть бути її зусилля. Це хрест, який вона має нести як українська письменниця. З цього випливає, що українська мова набирає сили, яка підносить її над практичним, повсякденним життям. Головний герой Забужко описує читання віршів на конференції за межами України як «прилюдний оргазм»; мова її поезії наповнена вузлами спресованого досвіду і кодів, які розв’язуються у віршах:

мова, дарма що незрозуміла, на очах у публіки стягалася довкола тебе в прозору, мінливо-ряхтючу, немов із рідкого шкла виплавлювану кулю, всередині якої, це вони бачили, чинилась якась ворожба: щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набігало вогнями[165].

Але, з іншого боку, ототожнення з українською мовою — це справді вибір. Українська мова є марґінальною, і нема в сучасному світі жодної дорослої людини, яка знає тільки українську. І вибір української мови перетворюється на кшталт політичної чи моральної заяви, незалежно від того, чи хтось цілком згоден із тим, що стереотипно подає заява. У «Польових дослідженнях з українського сексу» героїня Забужко сумує з приводу асоціацій, на які автоматично наражається людина, що розмовляє українською.

Боже, що у мене спільного з цими людьми? Мова. Нічого, крім мови. Мова як ознака партійності… Мова як релігія, конотація, партія. Це велика історична драма[166].

Таким чином, це наче вибір існує, проте все вже вирішено за вас. У вищезгаданому інтерв’ю Забужко, здається, пристає на роль української інтелектуалки у пострадянській Україні, хоча доля письменниці, ймовірно, відбиває сумну долю її попередників:

Я завжди дуже жорстоко відчувала те, що називається літературним родоводом. Відчувала перед ним відповідальність… відповідальність перед небіжчиками, перед людьми, які вибрали цю літературу свідомо. Цю упосліджену колоніальну літературу, яка не дає жодних дивідендів… Це апріорно трагічний вибір[167].

Такі терміни, як «вибір», «прив’язаність» і «відповідальність» з’являються то тут, то там, коли Забужко відстоює своє покликання і українську мову. Напружена взаємодія між часто суперечливими поняттями, пов’язаними з цими словами, раз у раз кидає іскру, що запалює мову енергією.

До пари Забужчиній метафорі з мерехтливою сферою Костянтин Москалець вбачає у мові джерело влади. У романі «Вечірній мед» він здебільшого експериментує з мовою і журиться за тим, що вона втратила значення і силу. Лінгвістична гра письменника — це флірт з ідеєю, що слова не мають жодного значення, і один із особливих талантів Москальця полягає в його здатності поєднувати буденну безглузду балачку з напрочуд символічними і красномовними фраґментами. Щоправда, попри лінгвістичну гру, проза Москальця показує, що він — письменник, який глибоко вірить у силу мови; свідчать про це його неодноразові висловлювання, в яких звучить розчарування поточним станом української мови, а його послідовне поєднання високої і низької мови покликане підкреслити її потенціал. Москалець вірить, що любов і мова мають силу покращити занехаяний повсякденний світ і дозволять піднестися до метафізичного.

Сама назва роману, «Вечірній мед», натякає на запозичення з міфу про Одіна. У його змісті, йдеться, зокрема, про ідею поета-ґенія, що вирізняється надприродним мовним даром. П’ючи мед Одіна, поет опановує символічну, чарівну мову поезії; така поезія допомагає людині втекти від дійсності і дозволяє зазирнути в інший світ[168]. Ключове поняття для Москальця і його «Вечірнього меду» — це віра в існування вибраного товариства поетів-ґеніїв, таланти яких дають їм змогу доступитися до метафізичного; їхня мова має здатність трансформувати світ, але вона має бути вільною і текти, як «мед-молоко». Кілька разів упродовж усього роману Москалець згадує про потребу в новій мові, необхідність відродження мови в молитві. В одному з епізодів наратор, залишившись на самоті у Києві, уявляє поряд кохану Андрусю і думає, що варто йому просто навчитися гарно писати, і вона постане перед ним:

якою мовою ти пишеш свого романа якою ти пишеш свого вірша якою ти пишеш листа андрусі якої нема в київі ось тут у київі пишеш повіривши раптом у те що коли писатимеш добре то диво відбудеться і вона нарешті стане реальною і присутньою ось тут у київі…[169]

Москалець використовує той факт, що обидва слова, «мова» і «Андруся», в українській мові жіночого роду. Як наслідок, у цьому фраґменті наратор не тільки сумує за тим, що Андрусі нема в Києві, а й нарікає на те, що українську мову не почуєш у переважно російськомовній столиці України.

Найпотужніший і повторюваний символ мови у