Джон Роберт Фаулз - Маг

— А ще? Ви знаєте, що вони там. Хоч їх і не видно.

— Інші світи?

Я крутнувся, щоб глянути на співрозмовника. Він сидів, як чорна тінь. У мене по спині побігли мурашки. Кончіс висловив мою думку.

— Гадаєте, я божевільний?

— Ви попросту впали в помилку.

— Ні. Ані не збожеволів, ані не впав у помилку.

— То ви… подорожуєте до інших світів?

— Так. Подорожую до інших світів.

Поставивши чарку, я видобув сигарету й закурив, перш ніж поставити наступне питання.

— Як? У плоті й крові?

— Я відповім, якщо ви поясните, де закінчується плоть і починається свідомість.

— І у вас… гм… є якісь докази?

— Є, і то незаперечні. — Кончіс зробив паузу. — Призначені для людей, яким вистачає інтелекту збагнути їх.

— Ось це ви й мали на увазі, кажучи про обраних та ясновидців?

— І це теж.

Я замовк, зміркувавши, що мушу нарешті вибрати лінію поведінки. Почував цілком природну ворожість, яка наростала від усього, що діялося між нами; підсвідомий спротив, який вода чинить олії. Либонь, найкраще було б поводитися ввічливо й скептично.

— То ви мандруєте… як би це сказати… за допомогою телепатії?

Кончіс не встиг відповісти, за колонадою м’яко зачалапали чиїсь ноги. З’явившись перед нами, Марія вклонилася.

— Сас евхаристуме[75], Маріє. Вечеря готова, — проказав господар дому.

Ми звелися й рушили до концертної зали. Перш ніж поставити чарки на тацю, Кончіс зауважив:

— Не все вдається розтлумачити словами.

Я опустив очі.

— В Оксфорді нас навчали такого: якщо не вдається пояснити словами, то пояснення взагалі немає.

— Чудово, — усміхнувся він. — Чи можна називати вас на ім’я?

— Звичайно. Будь ласка.

Кончіс хлюпнув трохи узо в чарки. Ми цокнулися.

— Ігія сас, Ніколасе.

— Гія.

У цю мить я запідозрив, що він п’є зовсім не за моє здоров’я.

В кутку тераси виблискував стіл — неждано церемонійний острівець скла і срібла в напівтемряві. Горіла єдина лампа — висока, з темним абажуром. Спливаючи вниз, промені згущувалися на білій скатертині, відбивалися й примхливо, як на полотнах Караваджо, вихоплювали з пітьми наші обличчя.

Вечеря була розкішна. Варені у вині рибки, смаковите курча, сир із пряним ароматом трав і медово-сирний коржик, спечений, як запевнив Кончіс, за турецьким середньовічним рецептом. Вино мало легенький присмак живиці, ніби виноград зібрано десь поряд соснового бору, але ні в чому не нагадувало терпкого, схожого на скипидар пійла, яке я часом хиляв у селі. За їдою ми майже не розмовляли. Кончісові очевидно таке подобалося. Якщо й перекидалися заувагами, то тільки про страви. Він їв повільно й дуже мало, тож я вимів усе до крихти.

Насамкінець Марія принесла каву по-турецькому в мідному кавнику й забрала лампу, бо та привабила цілу хмару комах. Натомість поставила свічку. Пломінець рівно здіймався в безвітрі. До нього раз у раз підлітали настирливі нетлі, кружляли навколо, обпалювали крильця й відлітали. Закуривши, я сів лицем до моря, як і Кончіс. Він не мав охоти на розмову, і я був ладен почекати.

Раптом я почув, що хтось іде по жорстві. Звук кроків віддалявся в бік моря. Спершу я вирішив, що це Марія, хоч і здивувався, що в таку пору вона подалася на пляж. І зразу ж розпізнав, що це не її кроки. Не їй належать, як і рукавичка.

Легка, прудка, обережна хода, ніби хтось старається не привернути уваги до себе. Цілком можливо, що це дитина. Мій стілець стояв далеко від балюстради, й годі було глянути з-понад перил. Я зиркнув на Кончіса. Він задивився в пітьму й зовсім не зважав на ці звуки, немовби мав їх за щось звичне. Я непомітно подався вперед, до перил. Але кроки вже стихли. На свічку раз у раз накидалася велика нетля — неймовірно шпарко, вперто й завзято, ніби ґумкою прив’язана до ґнота. Нахилившись, Кончіс дмухнув на пломінця.

— Ви не проти посидіти в темряві?

— Не проти.

Мені спало на думку, що це справді могла бути дитина з тих хаток, які стоять біля затоки на сході. Прийшла ото, щоб допомогти Марії на господарстві.

— Треба вам розповісти, як я тут поселився.

— Такого чудового місця треба попошукати.

— Еге ж. Але я не про план чи саму будову. — Він помовчав, добираючи якнайточніші слова. — Я приїхав на Фраксос, щоб винайняти будиночок на літо. Село мені не сподобалося. Мені не до душі північні узбережжя. Останнього дня я найняв одного з рибалок — обігнути острів. Просто так, для розваги. Коли я захотів скупатися, він випадково причалив до Муци. Теж випадково сказав, що нагорі є стара халупа. Знову ж таки, випадково я видерся на верхотуру. Від хати залишилися напівзруйновані стіни й купа каміння, поросла тернистим плющем. Було спекотно. Четверта година дня, вісімнадцятого квітня 1928 року.

Кончіс знову змовк, ніби під тиском спогадів про той рік. А може, готував мене до