Джон Роберт Фаулз - Маг

Я придивився до годинника. Корпус із позолоченої бронзи, емальований циферблат. Посередині — голий рожевий купідончик. З його паху стриміли стрілки, й заокруглений кінець годинної не дозволяв сумніватись у тому, що вона має позначати. Чисел не було, всю праву половину зачорнено, й на ній виднів білий напис — «Сон». На білій половині чорними буквами каліграфічно написано досі ще читабельні слова. На місці шістки стояло «Побачення». Вісімку, десятку й дванадцятку замінили «Спокуса», «Ерекція» й «Оргазм». Годинник стояв, купідончик усміхався, і його чоловіча гордість косо застигла на восьмій годині. Я відкрив зовні невинну білу табакерку. Під накривкою розігрувалася та сама, тільки виконана в стилі Буше[73], сцена, що її якийсь давній еллін зобразив дві тисячі років тому на килику.

Кончіс вважав за потрібне помістити між цими двома витворами другу фотографію едвардіанської дівчини, його покійної нареченої. Я так і не добрав, чим це пояснити: збоченством, специфічним почуттям гумору чи попросту поганим смаком.

З овальної срібної рамки дивилися жваві смішливі очі цієї дівчини. Дивовижну білину шкіри й тендітність шиї підкреслювало квадратне декольте, талію стягувала біла шнурівка поміж нерівними стрічками мережива. Біля пахви звисала чорна кокарда. Ця юнка немовби вперше вбралась у вечірню сукню. Риси обличчя тут не дуже й важкуваті — скоріше вже пікантні, з печаттю пустотливости й соромливої радости бути королевою шафки з курйозами.

Нагорі зачинилися двері, я обернувся. На мене суворо зиркнули очі з картини Модільяні, тож я вислизнув надвір, до колонади, й туди за хвилину прийшов Кончіс, вбраний у світлі штани й темну бавовняну куртку. Стоячи й відтінюючи своєю постаттю м’яке світло, що напливало з кімнати, він мовчки підняв чарку. На тлі ще не згаслої призахідної заграви мріли гори, понурі й чорні, як нерівні купи деревного вугілля. Над головою — я спинився на сходах, що вели до жорствяного майданчика — займалися зірки. Іскрилися лагідно, не так запально, як в Англії, немовби плавали в прозорій олії.

— Дякую за книжки на сон.

— Якщо побачите щось цікавіше на книжкових полицях, то візьміть, будь ласка.

Від темних дерев, що росли зі східного боку вілли, долинув чудний крик. Вечорами в школі я вже таке чув і спершу гадав, що це волає сільський дурник. Висока тональність, регулярні інтервали. К’ю. К’ю. К’ю[74]. Неначе тут дивом опинився невтішний кондуктор лондонського автобуса.

— Це моя подруга гукає, — пояснив Кончіс.

Мені в голову стукнула безглузда й моторошна думка, що йдеться про жінку з рукавичкою. Я уявив, як вона, виряджена для перегонів в Аскоті, бігає в лісі на грецькому острові, неустанно й намарно шукаючи дороги до К’ю. Вкотре вже з нічної темряви за нашими плечима пролунав зловісний і безглуздий зойк. Кончіс помалу порахував до п’яти, звів руку, й зойк повторився. Знову відлік до п’яти — і знову крик.

— Яка подруга?

— Otus scops. Сплюшка. Вона маленька. До двадцяти сантиметрів. Ось така.

— У вас багато книжок про птахів.

— Я цікавлюсь орнітологією.

— Ви, мабуть, і медицину студіювали.

— Так. Дуже давно.

— І практикували?

— Тільки на самому собі.

Далеко в морі, на заході, сяяли вогні корабля з Афін. Суботніми вечорами він ходив на південь, до острова Кітира. Замість пов’язати віллу «Бурані» з буденним світом, це далеке судно тільки підкреслило її відособленість і загадковість. Я набрався відваги.

— Що ви мали на увазі, назвавши себе ясновидцем?

— А ви як гадаєте?

— Може, спіритизм?

— Спіритизм — це інфантильність.

— І я так подумав.

— Ну звичайно ж.

Проти світла, що падало з відчинених дверей, я майже не розрізняв рис Кончісового обличчя. Він бачив мене краще. Під час розмови я обернувся до вілли.

— Власне кажучи, ви не відповіли на моє запитання.

— Ваш перший відрух був дуже типовий, як на ваше століття, що не піддається навіюванню й схильне не довіряти та спростовувати. Добре видно, що криється під вашою ввічливістю. Ви як дикобраз. Наїживши голки, ця тварина не може їсти. А якщо не їсть, то доводить себе голодом до смерти. І ці колючки гинуть разом із рештою тіла.

Я погойдав рештками узо в чарці.

— Це ж і ваше століття, не тільки моє.

— Я провів багато часу в інших ерах.

— Читаючи книжки?

— Ні, насправді.

Знову монотонно загукала совка — з тими самими рівними проміжками. Я задивився на потонулі в пітьмі сосни.

— Маєте на увазі перевтілення?

— Це дурня.

— У такому разі… — знизав я плечима.

— Я не можу вийти за рамки обмежень, встановлені земним життям. Тож залишається єдиний спосіб побувати в інших сторіччях.

Якусь мить я барився з реплікою.

— Піддаюся.

— Не піддавайтеся. Гляньте вгору. Що бачите?

— Зірки. Космос.