Збігнєв Доміно - Сибіріада польська

— Усольє! — Оной показав у бік села.

Російською мовою говорив погано, короткими, обірваними реченнями.

— Продані продукти? — запитали.

— Мало, мало є... — увесь час усміхався.

— Молоко нада... Дитина, ребіонок, — пояснював йому Данилович.

— Ребіонок, молоко... панімаю, панімаю. Пошлі, — вирішив Єгоров і рушив у напрямку села.

Йшли за ним, хоч все ще не дуже впевнені, хто цей Єгоров є і що їх там чекає.

— Ризик, фіск, у крайньому разі міліція нас до Калючого відправить.

— Або на гіршу каторгу пожене.

— А чи це не все одно?

— Мій дім! — Бурят показав на засипану по дах снігом хату. — Заході, полякі, гость будеш.

Садиба Єгорова складалася з просторого дерев’яного дому і низької хазяйської прибудови. Кімната, до якої завів гостей, була просторою, з великою російською піччю, в якій горів вогонь. Освоївшись з півтемрявою, з цікавістю розглядалися навколо. У кімнаті було двоє старих, певно батьки Єгорова, три молоді жінки і кілька малих дітей. Всі мовчки оглядали пришельців. Одна з жінок допомагала мисливцю, повісила рушницю і винесла до сіней зайців. Друга роздувала великий, закопчений самовар. Третя, наймолодша, обвішена бусами, з нарядною каймою на чолі, ховалася у темному кутку, оточена дітьми. Дідусь сидів на вкритих шкірами нарах і палив люльку. Бабуся, також з люлькою в зубах, маніпулювала горщиками в печі. Єгоров розмовляв із сім’єю бурятською мовою, час від часу показуючи на своїх гостей. Розуміли лише слово «поляк», яке часто повторювалось. Сім’я слухала, мовчки, лише старий кивав тямуче головою. В кімнаті було тепло, душно; смерділо шкурами, старим жиром і людським потом. Але чисто. На дерев’яній підлозі лежали вовчі та ведмежі шкури. У кутку на полиці стояла невелика статуетка Будди. На стіні висів паперовий портрет усміхненого Сталіна. Мисливець, стежачи за їх поглядами і здогадуючись зацікавленості, показав на портрет.

— Сталін! Самий большой начальнік! Харашо! — всміхнувся і додав: — Будда, — тут показав на дідуся, — тоже харашо. Садісь, полякі, чай піць будем.

Біля подовгуватого, низького стола на лавки по боках сіли тільки мужчини. Жінки підносили до столу чавунний горщик з пареним оленячим м’ясом, киплячий самовар, чайник із запареним чаєм і червоною замороженою брусницею в посуді з березової кори, яку тут звали «туяском». Хліба не було. Хазяїн набивав великі куски м’яса на ніж і клав перед кожним на підручних дощечках, які, мабуть, замінювали тарілки. Чай пили зі старих, закопчених жерстяних мисок. Солоний. Бажаючи підкупитися і віддячитись за гостювання, Данилович витягнув з рюкзака пляшку горілки і вручив Оноєві.

— О! Харашо, поляк, водка піць будем! — зрадів мисливець.

Зрештою не лише він. Бабуся щось там забурмотіла, не видержала і підійшла ближче до столу. За піччю перестала хохотати гарно вбрана молодичка, вийняла звідкілясь і поставила на столі кілька горщичків. Оной налив мужчинам, решту в пляшці вручив бабусі.

— Поляк, твоя харашо, бурят, моя харашо, — і прийняв свою порцію одним ковтком. Бабуня потягнула з пляшки й передала її решті жінок.

Удалася їм ця експедиція до Усолья. Не тільки корисно обміняли все, що з собою сюди несли, на замерзлі кружки молока і копчене м’ясо, але вдалося їм бурятів добре до поляків настроїти. Міліції в селі не було. А саме Оной Єгоров був тут головою «сельсовета».

Усольє було типовим бурятським селищем, нечисленні мешканці якого займалися полюванням; жили з того, що їм тайга подарувала. Деякі виробляли дьоготь з березової кори. Люди ззовні заглядали сюди рідко. А поляків в Усольї бачили вперше, хоч буряти знали, що цієї зими появилися в тайзі поляки. Влада пояснювала їм, що це «врагі народа», «куркулі», що треба від них берегтись, уникати з ними контактів, бо можуть пробувати тікати, пограбувати, вбити. Від Єгорова дізналися, що за Усольєм, у нижній течії Пойми, також є поляки. Буряти місцями польського заслання називали ще ріку Бірюсу, лісові селища: Каєн, Бурундук і Шиткіно.

Хазяїн відвів їх далеко за сільські застави.

— Приходзь, поляк, у Єгорова гость будеш.

Дорога назад була для них менш щасливою. Під вечір мороз полегшав, але почав порошити сніг, який перейшов у густу метелицю. Стало темно. Падіння свіжого снігу спричинилося до того, що ноги вгрузали глибоко, йшлося їм щораз повільніше і важче. Не боялися, що заблудять, бо знали, що русло ріки мусить їх до Калючого довести. Аби тільки встигнути на роботу. Майже навпомацки дріботіли зигзагами, грузли у прибережних кучугурах. Йшли нав’ючені важкими, незручними до несення мішками. Мабуть, внаслідок недавнього переїдання мучив їх понос і болі у шлунку. І немов цього всього було мало: Долину раптом атакувала присмеркова сліпота, відома їм від деякого часу в Калючому. Хворий на курячу сліпоту від присмерку до світанку нічого не бачив і був безпорадним, як справжній сліпий. Коли наставали сутінки, такий «курячий сліпий» переставав працювати і повертав з роботи, ведений під руку друзями. У бараку аж до світанку залишалися йому лише почуття дотику і розраховування на ласкаву допомогу сусідів. Бувало вже таке, що одинокий хворий блукав, гинув, замерзав у тайзі до смерті. Фельдшер Тартаковський не мав від курячої сліпоти ліків.

— Куряча сліпота пройде, від цього не вмирають.

— Але я нічого не бачу, докторе!