Тетяна Тиховська - Паперова лялька

– От переселишся – заразом і познайомишся. Я вже казав про тебе батькам. А реєструвати шлюб – це треба їхати в район. Якось згодом…

Зоя до того часу тільки здаля бачила Миколиних рідних. Але він так наполегливо запевняв, що всі їй будуть раді, а місця вистачить на всіх, що Зоя, радіючи від несподіваної можливості піти від Ману і жити своїм домом, легко погодилася.

Найближчої неділі Зоя з нетерпінням чекала Миколу. Напередодні вона написала татові листа: мовляв, один хлопець пропонує їй одружитися, то чи не буде батько проти шлюбу? Коли Микола прийшов, Зоя поскладала нечисленні речі в дві валізи, попрощалася з Ману, гукнула Альфу і пішла до свого нового житла. Речі забрала тільки особисті – посуд, що купляли на двох, залишила, про що згодом пожалкувала.

Миколина хатинка ззовні не виглядала доглянутою. Паркан хилився, наче збирався впасти – ніхто його не кидався виправляти; деякі віконниці висіли на одній петлі; з бур’янами на городі ніхто не змагався…

Через сіни зайшли в хату. Вся оселя являла собою одну-єдину кімнату. Правда, досить велику. Посередині стояла груба. На одній стіні висіла клаптева ковдра, що правила за килимок.

Попід стінами стояли нехитрі меблі: саморобний стіл, лави, два панцирні ліжка. В одному кутку був розстелений кожушок. Альфа по-господарськи пройшла і вляглася на ньому. Ввечері з’ясувалося, що на ньому спали молодші діти.

Вдома зібралася вся родина. Стріли Зою й справді досить приязно. Мати їй видалася старою бабою років десь за сімдесят, а насправді вона ще не добулася до п’ятдесяти.

На той час одружилася і поїхала за чоловіком тільки найстарша сестра – Тоня. Інші жили всі разом. Тож Микола почав по черзі називати усіх:

– Оце Валя, оце Ніна, оце Люся. Брати: Только, Сашко. А це Галя – вона нещодавно одружилася з Хамзой.

Галя була сама вродлива з-поміж дітей, схожа не на татарку, а, скоріше, на мадярку або ж молдованку. Красуня мальована, але ж ледащо! Тільки й робила, що сиділа на сонечку й лузала насіння, коли мати поралася по господарству від світання до смеркання.

Только був німий. Але не з народження, а після переляку. Начальником міліції в селі був Чумаков – червонопика, завжди напівп’яна тварина. Якщо Бог хоча б кого-небудь і позбавить своїй милості, то Чумаков буде серед перших. Полюбляв він знущатися над слабшими. Якось трапився йому на очі Только з батьком – родина тільки-но тут оселилася. А Чумаков направив на батька наган і з реготом каже:

– Що, злякався, хробак? Правильно, бійся! Я от тебе пристрелю – і мені нічогісінько не буде! Хто ти є? Пил на дорозі! Гній смердючий!

Батько заціпенів від страху, а Только прикипів поглядом до круглої смертоносної цівки і мимоволі обмочився. Чумаков харкнув на них і пішов далі. А Толькові з тих пір відібрало мову.

Лікарні в селі не було, тільки в районі. Місцеві мешканці у разі потреби зверталися до Райки – вона тут була за знахарку, трохи зналася на травах. Могла вилікувати і простуду, і проніс; знала, чим помастити гнійний нарив, аби за одну ніч присох; могла травками вивести і небажану вагітність, якщо жінка не запізно звернулася… Лікуванням трішки і підробляла, бо після війни залишилася солом’яною вдовою, все чекала свого коханого – «похоронка» на нього не приходила. Одразу після мобілізації чоловіка Райка народила мертву дитину, тож з тих пір жила одна-однісінька. Скільки років минуло – а вона ні-ні, та й погляне на єдину дорогу, що веде в село. А тим часом сама доглядала численну худобу, вправно поралася по господарству. Будинок виглядав не гірше, аніж у одружених родин. Декотрі парубки до неї сваталися – і всі як один діставали відмову. А якщо якийсь мужик напідпитку намагався припертися до неї вночі, аби потішити самотню вдову – Райка без вагань хапала мисливську рушницю, що зазвичай була в кожній хаті:

– Швидко з двору, а то я тобі хотілку відстрелю! – за відсутності чоловіка характер в неї став досить суворий.

Райка намагалася відпоїти Толька заспокійливими зборами, та даремно – переляк не проходив.

Зате якщо хлопці грали в війну, йому відводилися найпочесніші ролі: або партизана, або шпигуна. В будь-якому випадку він не прохопився б ані словом. Аби надолужити брак спілкування, Только вдався до книг. Читав геть усе, що траплялося під руки: це міг бути і «Льонька Охнарь» Авдєєва, і «Республіка ШКІД» Пантєлєєва. У Зої було декілька власних книжок, тож Только незабаром добувся і до «Нарисів по історії каменя» Фєрсмана.

А далі на черзі був і Стендаль, і Купрін, і Мопассан… Чи розумів Только те, що читав, чи ні, але часом заходився дзвінким сміхом. Мати його питала:

– Чого ти там регочеш? – сама мати була неписьменна.

Звісно ж, не отримавши ніякої відповіді, незлобиво додавала:

– А подь ти в сраку! – літературним зворотам на лісоповалі не вчили.

З приходом Зої в одній хаті, по суті, мешкало три родини. Але нікого це не турбувало, наче так і треба було. Зате і Зою сприйняли спокійно: одним більше, одним менше… Вони навіть пишалися невісткою: міська, з вищою освітою. Зоя з Миколою отримали одне з ліжок, на другому спали Галя з Хамзой, а інші вже спали де трапиться: на пічці, на лаві, на полу. Альфа мостилася спати разом із Зоєю, тож довелося їй сплести килимок і потроху до