Євген Олександрович Філімонов - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82

— Радянські викладачі відрізняються від своїх французьких і конголезьких колег високою професіональною підготовкою, сумлінним ставленням до своєї праці, високою трудовою дисципліною. Їхня система побудови і ведення уроку, додаткові заняття спрямовані на те, щоб передати учням усе, що вони знають, чим володіють.

Селище Муйондзі розташоване за п’ятдесят кілометрів від найближчої залізничної станції Лебріз. Три години треба було мені, щоб подолати цю відстань у невеликому автобусі, вщерть набитому пасажирами, кошиками, клунками. Стояти можна було тільки на одній нозі. Автобус трясло так, ніби він їхав по гігантській пральній дошці. І ось у цій тисняві мені раптом запропонували місце.

— Сідайте, будь ласка, — всміхнулась молода жінка, посадивши собі на коліна хлопчика років чотирьох і вказуючи очима на звільнене місце.

Малий тримав у руках великий емальований кухоль, час від часу щось діставав звідти і з явною насолодою їв. На секунду він одірвався від свого заняття і з непідробним здивуванням втупився в мене чорними очима, ніби побачив перед собою бронтозавра. Потім нахилився до матері і щось прошепотів. Жінка голосно засміялась.

— Ви знаєте, про що він у мене спитав? Хто зідрав у цього дяді шкіру з обличчя? Це він про вас. йому ще не доводилось бачити білих людей, — ніяково закінчила вона.

— Ну ось ми з ним зараз і познайомимось, — разом з усіма засміявся я. — Як тебе звати, хлопчику?

Замість відповіді хлопчик подав мені свій кухоль.

— Пригощайтесь, — підтримала синову ініціативу мати. Я подивився в кухоль і здригнувся. Він був наполовину заповнений живою зеленою гусінню, що збилася в одну рухому грудку. На підтвердження того, що це справді смачно, кілька рук потяглося до кухля. Як бути? Як відмовитись від запропонованого “делікатесу”, не ображаючи цих чудових людей?

— А її що, їдять живою? — промовив я.

— В основному так, але сушена вона набагато солодша, — пояснив хтось.

— Дякую за частування, — нарешті знайшовся я, — але до обіду ще далеко, “наша релігія” дозволяє нам їсти тільки о дванадцятій годині. — Я з жалем підняв руку з годинником, стрілки якого наближались до цифри десять.

В автобусі розуміюче закивали.

— Так, бога треба слухати, — зітхнувши, промовив чоловік з худим, по-пташиному витягнутим обличчям. А ще треба шанувати дух померлих предків і пророків, — провадив він далі. — Від їхньої волі залежить, чи буде урожайний рік, вдале полювання, чи появляться в сім’ї діти. Є духи добрі, як дух нашої Беатріче, і духи злі, котрі приносять нам нещастя.

Я поцікавився, хто така Беатріче, і старий охоче розповів напівзабуту легенду.

— Давним-давно на нашій землі появилась пророчиця Беатріче. Вона була красива, як молода газель, від її лиця не можна було відірвати очей, а коли вона говорила, здавалось, ніби дзюрчить струмочок, щебечуть райські птахи. Вроду Беатріче помітили на небі, і скоро дух святого Антоніо вселився в неї. Він розказав їй, що білі люди перекручують святе письмо. Христос і апостоли зовсім не були білими людьми. Вони були чорношкірими і народились у Сан-Сальвадорі. Пророчиця розповіла людям те, що взнала від святого Антоніо. Це не сподобалось білошкірим священикам і розсердило їх. Вони спалили нашу Беатріче на великому вогнищі. Їй було всього двадцять років.

Я знав, що багато людей у Конго — типові політеїсти. Вони бачать божественне начало в силах природи, в духах предків. В їхньому уявленні духи можуть помститися кривдникові або віддячити тому, хто здобув їхню прихильність молитвами чи пожертвами.

— Дух нашої Беатріче лишився серед нас, і він допомагає людям покінчити із злиднями, а бідних у нас, ще дуже багато, — зітхнув оповідач.

— Той, у кого одна дружина, завжди буде бідним, — втрутився в розмову немолодий чоловік. — Посудіть самі, шановний, хто забезпечує прожиття сім’ї? Жінка, її праця і старанність, отож, щоб бути багатим, треба мати багато жінок, — зробив висновок чоловік.

Літня жінка, яка досі не брала участі у розмові, ствердно кивнула:

— Авжеж, хіба ж я одна повинна працювати на сім’ю? Як же це можна одній і вдома, і в полі, і на базарі?.. Ні, одній з цим не впоратись. Коли в сім’ї багато жінок, чоловік і діти завжди ситі.

Жінки самі виступають проти знищення полігамії, вони вважають, що це нормальне явище. Становище конголезької жінки, особливо в селі, все ще лишається важким. У селянській сім’ї жінка — основна трудова сила. Вона обробляє землю примітивними знаряддями праці, вирощує і збирає урожай, забезпечує сім’ю водою і дровами, займається вихованням дітей до їхнього повноліття. Чоловік зобов’язаний побудувати дім, ходити на полювання, оберігати своє вогнище. Звичаї забороняють йому виконувати жіночу роботу, він повновладний господар сім’ї, і слово його — закон. Не раз доводилось мені бачити, як працюють жінки в полі чи на грядках. Майже не розгинаючись багато годин підряд, вони руками спушують землю, полють бур’ян. І дуже часто з немовлям за спиною. Ще троє-четверо малюків перебувають під її наглядом.

Наш автобус уже котив по вулиці селища Муйондзі, піднімаючи густу хмару куряви. Ми проїхали по рівній пальмовій алеї, впірнули під дерев’яну арку і опинились на території педучилища.

Автобус зупинився. Я попрощався з моїми новими знайомими, по-своєму мудрими і розважливими. На зупинці мене чекали наші вчителі — Павло і Тамара Кузьмичови. Москвичі, звиклі до комфорту, до столичних умов життя, вони працювали тепер у глухому конголезькому селищі без світла і води, без звичних продуктів харчування.

— Вмитись хоча б у вас можна з дороги? — поцікавився я, заходячи в дім Кузьмичових.

— Вам пощастило, — засміявся Павло, — сьогодні якраз умитись можна. Ми принесли свіжу воду. Раз у три дні ми ходимо до річки, що за п’ять кілометрів від нас.

Тільки-но зібралися сісти до столу, як до Кузьмичових несподівано прийшли, гості — французькі священики, що живуть у Муйондзі вже багато років.

— Жак-великий і Жак-малий, — відрекомендував Павло гостей.

Порівняно молоді люди, обидва веселі й дотепні. Жак-великий — високий, статечний, з помітним черевцем і навдивовижу співучим, майже жіночим голосом. Жак-малий — нижчий середнього зросту, худорлявий, з таким густим басом, що, коли він говорив, бряжчали шибки у вікнах.

— По суті, ми з вами служимо одній справі, — взнавши, що я педагог, пробасив Жак-малий, — просвіщаємо людей, вчимо їх добра й гуманності. Скільки поєланців католицької церкви загинуло тут, в Африці, виконуючи свою святу місію! Це були воістину святі люди. Багатьох забрала тропічна малярія, багато загинуло від рук противників нової релігії.

— А ви певні, що католицька релігія, ради якої загинуло стільки, як ви кажете, святих людей, принесла африканцям полегкість? — спитав я.

— А хіба можна сумніватися в істині? — відповів запитанням