Алай - Коли курява спаде

Тепер в обернених на мене очах Дролми з'явилися сльози, вона впала на коліна й піднесла мої руки, видихаючи вгору аромат своїх вуст. Місце, яке боліло, почало свербіти, тож я розсміявся. Служниця повернулась до матері й сказала:

— Пані, молодший панич сьогодні схожий на справжнього панича. Дивись, у майбутньому він і справді стане туси Мерці.

Ці слова були дуже приємними. Навіть попри те, що я не міг стати туси на цих землях. І навіть якби я не був дурнем, все одно не я був би майбутнім туси. Вираз обличчя матері свідчив про те, що вона задоволена почутим, однак уголос вона висварилась:

— Що за нісенітниці!

— І що ж за нісенітниці? — спитав туси, увійшовши до кімнати.

— Двоє дітей верзуть нісенітниці, — відповіла йому матір.

Однак туси наполягав на тому, що хоче почути, які ж нісенітниці верзуть двоє дітей. На обличчі матері з'явився такий самий улесливий вираз, який щойно мені показала служниця:

— Скажу тобі тільки тоді, якщо ти не розсердишся.

Батько сів на тахту для куріння опію, що була в кімнаті його дружини, зіперся обома руками на коліна й промовив:

— Кажи!

Дружина туси повторила слова Дролми, що були мені похвалою.

Туси розсміявся й махнув рукою, підкликаючи мене підійти до нього, потім запитав:

— Синку, а ти хочеш бути туси?

Дролма зайшла батькові за спину й почала махати до мене руками, однак я все одно голосно відповів:

— Хочу! — так солдат голосно відповідав на запитання начальника.

— Добре, — продовжив батько. — Однак скажи, це ж не матір навчила тебе так думати?

Я, ніби солдат, звів докупи п'яти й голосно промовив:

— Ні, якраз вона не дозволяє мені так думати!

Туси кинув на дружину пронизливий погляд і сказав:

— Що ж, словам дурня я вірю, адже іноді розумних людей стає так багато, що аж на душі неспокійно, — і додав для мене: — Ти думаєш правильно, однак і те, що твоя мати не дозволяє тобі так думати, — теж правильно.

Мати наказала Дролмі відвести мене до моєї кімнати:

— Паничеві час спати.

Дролма, коли допомагала мені роздягатися, то схопила мою руку й приклала до своїх грудей — її серце скажено калатало. Вона сказала, що я налякав її до смерті. І ще сказала, що в дурнів є своє щастя. А я відповів, що я не дурень, оскільки дурень не буде хотіти стати туси. Від того вона знову перелякалась і вщипнула мене.

Потім я заснув, сховавши свою голову між її грудей.

Усі мої сни останнім часом були білими. І цей вечір не був винятком. Я бачив, як на мене накочується білий колір. От тільки не міг розібрати, чи його джерелом були жіночі груди, чи макові коробочки. Мене закрутила біла хвиля й понесла кудись. Я голосно скрикнув і прокинувся. Дролма обійняла мене й спитала:

— Що сталося, паничу?

— Щур! Щур! — вигукнув я.

Я справді побачив щура. Прямо на плямі тьмяного місячного сяйва, що лилося крізь вікно.

Я боявся щурів.

Відтоді я не наважувався один ходити по замку.

Я боявся щурів.

А вони казали, що я захворів.

Я не захворів, я тільки боявся тих дрібних істот, які верещать, мають блискучі очі й гострі передні зуби.

Однак вони наполягали на тому, що я захворів. Я ж ніяк не міг заборонити їм так думати. Все, що я міг, — це міцно стискати руку Дролми, коли приходила мати. Щодня управитель кликав хлопчика-раба Соднама Г’ялцена й спадкоємця ката Аїра-молодшого, щоб вони чекали біля входу, і відколи я виходив з дверей, ці двоє підлітків-слуг, моїх однолітків, ходили за мною, не відступаючи ні на крок.

Дролма сказала:

— Панич іще не став туси, однак уже важливіший тут за туси.

— Я боюся, — відказав я.