Тарас Завітайло - В тіні янгола смерті

— Годі тобі, Никодиме, — крикнув він, — не знущайся!

На середині ріки течія була значно сильнішою, і Бузина поплив повільніше, а Никодим, навпаки, напіддав і кулею помчав до протилежного берега. Досягши берега, водяник пірнув і через якийсь час випірнув мало не на середині Дніпра, тоді як Бузина ще лише доплив до берега.

— Чого і слід було сподіватися, — посміхнувся кошовий Швайка, легенько стусонув Бородавку ліктем під бік і підморгнув.

Степан густо почервонів.

— А я думав, ти не знав… — пробурчав він.

— Півень думав — в борщ попав!

— А чого ж мовчав-то? — обурився Бородавка.

Кошовий знову підморгнув.

— Славний малий, твій Никодим.

А водяник тим часом уже надягнув шаровари і сів на березі чекати інших.

Першим вийшов Бузина, глянув на Никодима і вибухнув сміхом.

— Сомове око! Я такого жарту ще не бачив!

Козак вдягнув шаровари, оперезався і дістав з гаманця червінця.

— Тримай, — простягнув водяникові, — «німецький поплавок»!

Козаки виходили на берег і віддавали Никодиму свої ставки.

— Тепер ти багатій, Никодиме, — сказав Колій.

Никодим підкинув гроші на долоні і посміхнувся.

— Гроші — лайно!

Потім висипав зі свого гаманця золото, що там залишилося, і крикнув:

— Що користі від них, коли не можу прогуляти їх з братією. Забирай, кошовий, їх у скарбницю військову, нехай на потреби війська підуть, я в Синопі на гульню роздобуду.

Козаки схвально загули. Никодим починав користуватися неабияким авторитетом.

По обіді козаки знову взялися за роботу. Сплавляли витягнуті з Дніпра чайки на Січ, ладнали їх, встановлювали фальконети. Робота кипіла до пізнього вечора, і лише коли всі чайки були приведені до бойової готовності, козаки повернулися в курені. Повечерявши, деякі відразу лягли спочивати, а ті, кому спати ще не хотілося, сіли грати в карти. Никодим з настанням вечора чомусь став помітно хвилюватися.

— Та що з тобою таке? — питав його Андрій, але водяник лише загадково посміхався і потирав руки.

Коли усі поснули, Никодим тихенько встав і вислизнув надвір, спустився до Дніпра, узяв човен і кудись поплив. Не помітив водяник, як легка тінь ковзнула за ним, сіла в каюк і пішла слідом, тримаючись ближче до очеретів.

Никодим плив униз за течією, швидко працюючи веслами. Вітер, що бушував удень, стих зовсім, і на Дніпрі панував повний штиль. Міріади зірок разом зі сріблистим рогатим місяцем відбивалися в тихих водах могутньої ріки, як у безкрайньому свічаді. Нічне небо настільки злилося з водою, що сказати напевне, де саме кінчався Дніпро і починався небесний океан, було просто неможливо!

Раптом з нічного мороку, немов велетенська мара, виросла стрімка скеля.

Никодим обплив її. З іншої сторони скеля була більш пологою, так що на неї можна було зійти. Водяник причалив до скелі й витяг човен на скелю, знову не помітивши чорної тіні неподалік. І ось нічну тишу порушив переливчастий жіночий сміх, і в обійми до Никодима кинулася жіноча фігура. Водяник підхопив її на руки і закружляв з нею.

— Берегинько! — радісно вигукнув водяник і солодко чмокнув дівчину в щоку.

Зненацька, невідомо звідки, роздався чоловічий сміх.

— Тепер усе ясно!

Нічний морок ураз немов розсіявся, і показався каюк з Андрієм.

— От так Никодим! — сміявся козак.

Берегиня сховалася за водяника, а той ображено відкопилив губу.

— Чого стежиш, Сивий? Не довіряєш?

— Та ні, вибач. Дивний ти якийсь був, хвилювався я за тебе.

— Не бійся, виходь, — сказав Никодим дівчині.

Дівчина вийшла. Зростом вона була майже на півголови вище за Никодима, струнка, чорноволоса, у довгій сорочці.

— Це Сивий, — продовжував водяник, — характерник, мій друг.

Берегиня з цікавістю стала розглядати козака.

— Ну, заспокоївся? — запитав Никодим.

— Так. Але знай, Никодиме, що у нас із цим дуже строго, так що дивись…

Водяник відмахнувся.

— Греби звідси! Теж мені, святий праведник…

— От, «кацап», — засміявся Андрій і наліг на весла.

Збори скінчилися. Дві тисячі козаків на п’ятдесятьох чайках рушили вниз по Дніпру. Бузина, Андрій і Никодим йшли