Тарас Завітайло - Діти Праліса

class="book">Якщо іти човном по річці і добре придивитися до острівця, то можна було розгледіти на ньому чи то кубло, чи то якусь халабуду з очерету, поряд з якою курився димок багаття, а на гілках верби сушилися щуки, коропи та всяка інша риба. І дивно було б тому, хто побачив би це, з того, кому і навіщо вдарило в голову оселитися в цьому Богом забутому місці.

По обіді, як сонце вже добряче прогріло річкові очерети і звідти повилазили всі ропухи — від маленьких жабенят до здоровецьких жаб, — у кублі на острівці щось зашаруділо і звідти визирнула волохата пика водяника Никодима. Він, повівши носом, понюхав повітря і, як той ведмідь з барлогу, сопучи та покректуючи, вибрався зі свого сховку назовні.

Брудний, зодягнений у якесь лахміття, водяник мав не вельми привабливий вигляд. У косматій бороді та сковтуненому волоссі позаплутувалася ряска, листя та всяка гидота, а обличчя все була вимазане мулом.

Водяник потягнувся і не довго вагаючись шубовстнув у річку. Побовтавшись досхочу в річковій каламуті, поплававши то на череві, то на спині, він погріб до берега. Вийшов з води, підійшовши до верби, зірвав з гілки коропа і почав чистити його.

Коли водяник вже зібрався був смачно чи то поснідати, чи то пообідати, увагу його привернув човен, який прямував просто до острова.

Водяник приклав долоню до лоба, прикриваючись від сонця, і придивився до човна.

У човні сиділи Коник і Вітряк. Водяник посміхнувся, потер руки, встав і підійшов до берега. У човні також помітили його, і Вітряк замахав Никодимові вудкою.

Човен пристав до острівця.

— Яким вітром? — пробулькав водяник.

— Осьо, — відповів Вітряк, вказуючи на свою вудку, — рибалити приїхали! Здоров був, водянику!

Никодим кивнув головою.

— І ви не хворійте. А чого аж сюди поперло?

Коник і Вітряк вистрибнули на берег.

— Та ж Микита казав, гм-м-м, що тут і коропи кращі, і сом бере… — відповів Коник.

Водяник кивнув.

— Правду казав Микита. А чого ж із вами не пішов? — Никодим підозріло глянув на гостей.

— У! Та він саме у Праліса… — ухильно відповів Вітряк, мнучи свою торбу.

— Ну, проходьте, коли приїхали, — запросив Никодим, — рибкою пригощу.

Вітряк і Коник послідували за водяником до його халабуди і всілися на колоди коло попелища, в якому ще тліли жарини вчорашнього багаття.

Никодим вказав їм на рибу.

— А візміть-но собі самі, га?

Вітряк встав, підійшов до верби і став вибирати собі рибину; Коник зробив те саме.

— А й ми не з порожніми руками, — вигукнув домовик, — у! Горілочки принесли!

Никодим огидливо скривився.

— Самі пийте ту людську гидоту!

Вітряка так і заціпило від несподіванки, а Коник з подиву заіржав.

— Г-м-м-м-м, чому ж це воно гидота!

— Бо все, що від людей — гидота, — відрізав Никодим.

Домовик і конюшний вмовкли. Вітряк угледів на вербі жирного, злегка підкопченого ляща і потягся до нього. Та тільки-но він смикнув за рибину, як щось клацнуло, з верби гепнулась велика каменюка, і Коник з Вітряком опинилися у сітці, яка підняла їх і зависла разом з ними над землею.

— Піймалися, зрадники! — зареготав водяник. — Ось я вас до Праліса і відведу!

— Гм-м-м! Чи ти здурів! — заволав Коник. — Які зрадники??

Никодим хижо посміхнувся і потер руки.

— Чули-чули вже про вас! Мавка-зрадниця вас розчаклувала, але нічого, вилікуємо!

Вітряк і Коник запручалися, забилися в сітці що було сил, та марно! Сітка була зроблена на совість, а ножі лишилися у човні.

Никодим на радощах почав витанцьовувати. Нечисть у сітці затихла, а Никодим не помітив, що між очеретів під водою рухається щось велике та чорне, аж раптом під берегом щось хлюпнуло і водяник різко обернувся. Біля самісінького берега з води на нього втупилася пика велетенського сома!

— Оце так! — захоплено прошепів Никодим. — Учіться, рибалки, зараз голіруч візьму!

І водяник, зігнувшись, порачкував до сома. Біля самісінької води він зібгався клубком і зненацька стрибнув на рибину.

— Є! — викугнув він, і… від несподіванки ледь не вдавився ряскою: замість сома на нього дивилася вусата пика Андрія, вимащена тванню та баговинням.

Водяник рвонув назад, але козак міцно тримав його.

— Гр-р-р-р! — загарчав Никодим і витяг Андрія на берег.

Характерник і водяник миттєво зчепилися, як два нацьковані один на одного хорти, і покотилися по землі.

— Степане! — загорлав Андрій. — Не втримаю!

Раптом дивне