Оля Зубарєва - Наші дракони вбивають нас

гноїтися усе життя. Будь-яке вбивство, будь-який прояв насилля щодо ближнього зумовлений кожним, хто входить до оточення людини. Не розуміючи когось, не приділяючи достатньої уваги, не гріючи достатнім теплом, ми самі підготовлюємо ґрунт, у якому рясно проростуть жорстокість та дурість. Насилля не можна виправдати нічим, але вина у його появі лежить на кожному, хто не зміг забезпечити комфортне середовище для існування, у якому навряд чи з’явилася б жорстокість.

Як часто ви за вдаваною посмішкою друга не розпізнаєте болю, котрий роз’їдає людину зсередини? Як часто ви, будучи в поганому настрої, кидаєте образливі слова рідним чи абсолютно не знайомим людям, які у транспорті випадково наступили вас на ногу? А тепер згадайте: як часто ви посміхаєтеся прохожим лише тому, що у вас чудовий настрій і ви хочете поділитися з ним? Як часто ви говорити дякую кожному, хто зробив щось для вас? Як часто ви говорите люблю тим, хто змушує вас посміхатися навіть у хвилини найстрашнішої бурі? Якби люди були уважніші хоч би до своїх близьких, були б більш щирими та добрими, значно менше людей страждали б від патології душі. Значно менше людей носили б серце у грудях, а не просто м’яз, який переганяє кров по тілу. Було б менше маніяків фізичних, а головне — душевних. А хіба ж так важко бути добрим!?

ГЛАВА 5

— Як ти насмілився ходити цією землею, котру ви, Червоні Дракони, так ненавидите!?

— Бачиш, мене постійно мучить питання: чи справді Золоті Дракони такі жаливі істоти, як усі звикли вважати…

— Якщо тобі не досить мізків, аби зробити висновок самому, слухай далі, що кажуть ваші брехливі повелителі.

— Напевне ти зла на мене, що я тут. Ти маєш на це повне право, але чи можу я тебе попросити про послугу? Я б хотів дізнатися, яка Анема є насправді.

— Як тебе звати?

— Я Гром, ти мала чути про мене, це я знищив озеро Асхеї. Часом я втішаю себе, що зробив це, не розуміючи усієї жорстокості сього наказу, проте навряд чи це можна вважати виправданням.

— А я Гелен. Ходімо, влаштую тобі невеличку екскурсію країною Золотих Драконів.

— Знаєш, мушу визнати, що це місце прекрасніше за все, що я коли-небудь бачив чи уявляв, — замріяно констатував Гром, купаючись у цвіті білосніжних та червоних анемон, — височезні гори пронизають небо, проте навіть не у цьому їхня сила. Їхня могутність у величі: як ніякі інші груди каміння, вони злітають, вони кричать від розуміння неможливості вирвати коріння з землі, яке вчепилося у неї залізними лещатами.

— Так, це чарівне місце. Якби ти його побачив за кращих часів, ти б нізащо його не покинув, — зелено-жовта крилата ящірка виповзла на камінь, підставила своє туго набите золотими личинками пузо і стрибнула прямо на Грома, — не бійся агри дуже добрі. Проте вони завжди відчувають небезпеку, а оскільки ти Червоний Дракон, сміливця вирішила закрити груддю Анему від ворогів.

— Гелен поглянь! На вашому місяці щось зачепилися на довгому хвості і бовтається, мов маятник!

— Не дивуйся: коли аграм сумно, вони мандрують до місяця, і плетуть там сновидіння. Часто, жартуючи, зводять людей з розуму страшними маренням, добрим дають надію, часом, звісно, марну, але іноді навіть марна надія допомагає почати торувати собі дорогу.

— А де ж повішені малюки Червоних Драконів?

— А вони мають бути? — підняла красиво вигнуту бордово-коричневу брову Гелен.

— Усі Червоні Дракони щиро вірять, що так! А де ж печінки нанизані на гіллячки та легені, котрими ви користуєтеся замість сміттєвих пакетів?

— Невже знайшовся хоч один, хто прийняв це за правду?

— Десятки, сотні, тисячі Червоних Драконів!

— Чи віриш ти мені, Громе, що це не так?

— Я вірю тобі.

— Чи допоможеш ти Червоним Драконам прозріти і вийти з в’язкої пітьми незнання?.

— Обіцяю.

— Громе, ховайся йде Наймудріший! — сполохалась Гелен.

— Здравствую, доню. Ти сама? Мені здалося, що я відчув запах Червоних Драконів, — юнак, що лежав на землі за холодним каменем понюхав себе, впевнившись, що нічим від нього не пахне.

— Вам здалося. Звідки б їм взятися у Анемі.

— Сподіваюся… Інакше мені б довелося спалити його, мов копицю сухої трави, мов дівчину, що одягнена у шифонове пишне плаття, мов гриву коня, мов сірник з доброї вишні! — з насолодою промовляв сивочолий довгобородий чоловік.

— Сьогодні надзвичайно погожа днина! Ви помітили?

— Так просто прекрасна! Проте запах Червоного Дракона так і ріже мені усі рецептори чуття, лоскоче у ніздрях, — задимлено мовляв Наймудріший, любовно погладжуючи свою шикарну зачіску на підборідді, повільно наближаючись до каменя, за яким, віддушивши собі усю руки, звернувся у поза черв’яка Гром.

— Сьогодні я зустріла агру: життя повертається в Анему.

— Агру кажеш… Мабуть і їй не дає супокою цей запах. Невже