Оля Зубарєва - Наші дракони вбивають нас

— Гаразд, йди сюди, — миротворче мовила Уляна, — досить сваритися. У кожного різні пріоритети, ї я не нав’язуватиму тобі своїх.

— Навіть, якщо я почну курити? — засміялась Христя.

— Навіть, якщо почнеш курити. Це твоє життя, твій вибір. Ти знаєш, що я до цього ставлюсь негативно. Якщо тобі важлива моя думка — ти прислухаєшся до неї, якщо ж ні — ти не зважатимеш, навіть якщо горлатиму на повне горло про це прямо біля вух.

Христя розуміла, що її мати — творча особистість. Вона чудова людина, і завжди її розуміла, ніколи не докоряла та не винила. Проте іноді так не вистачало її уваги. Уляна, свято переконана, що кожен має право на особистий простір та вибір, завжди давала доньці багато свободи. Христі ж іноді так хотілося, аби мама більше цікавилася її шкільним життям. Говорити, що Уляна була байдужою до цього не можна, вона товаришувала з усіма друзями доньки, часто влаштовувала вечірки для них. Проте вона не могла повністю зрозуміти доньку. Уляна постійно у мистецтві, ось і не дивно, що їй були не до кінця зрозумілими відчайдушні силування її доньки стати хоч трішки кращою. Христя до тринадцяти років страждала від глузувань з боку однокласників з приводу того, що в дитинстві вона літала на Драконах. І хоча ці насмішки характерні для кожного дитячого середовища і були абсолютно добродушними, не несли за собою жодного наміру образити дівчинку. Їй було болячи розуміти, що у чудесний світ, у який вона подорожувала в дитинстві, вона не могла запросити ще когось. Це було прекрасне місце, але лише для неї. Найпрекрасніші речі здатні псуватись та ставати прісними, коли ти не можеш їх розділити з кимось. Вона могла бути справжньою лише в Анемі, серед земних однолітків почувалася незатишно, абсолютно не поділяла їхні інтереси. Добре, що Уляна вчасно огородила її від цього прекрасного світу, який, проте, вбивав у ній соціальну істоту.

Зараз Уляна повністю присвятила себе творчості, відвідує літературні заходи, презентації своїх книг, коли з’являється вільна хвилинка — подорожує до Анеми. Іноді Христі здавалося, що мама любить Анему більше, ніж її. Вона усім серцем хотіла завітати у цей чарівний край також, але усім розумом боялася цього.

Народження онуки вирвало Уляну з вихору життя, перетворило у бабусю, котра готує смачнючі пиріжки з вишнями та бавить онуку казками про далекий світ, де не існує зла, а люди вміють літати.

Христина все життя тяжко працювала. Отримавши спеціальність менеджера, їй доводилося цілими днями проводити на роботі, добре, що Уляна була щаслива виховувати онуку. Христю зі шкільних років підхопив круговорот праці, постійної, щоденно, що навіть зараз, у свої 36, вона часом забувала жити та радіти життю.

Терезі мама запам’яталась завжди втомленою та невиспаною. Проте поряд з дитиною вона, ніби народжувалася заново. Коли Тереза підросла, вона почала ображатися, що мама не знайде для неї татуся. У всіх є, а у Терези, бачте, льотчик-випробувач. Насправді ж він, не витримавши шаленого ритму життя Христини, яка жила на роботі, пішов до іншої жінки. З того часу вона так нікого і не покохала. Сторонні можуть подумати, що і з батьком Терези у неї не було любові, проте це далеко не так. Просто є люди, котрі не звикли показувати любов навіть найдорожчим, їм навіть у голову таке не приходить. Вони прагматичні, пунктуальні, зібрані, консервативні і частіш всього глибоко нещасні, навіть не усвідомлюючи цього. Хоча іншого життя вони не уявляють і не жадають. Дехто може засудити їх за недалекозорість, але це зроблять лише дурні. Вони щасливі у своїй рутинні, а щасливими ж бути це головне.

— Мамо, можна мені сходити забрати деякі речі бабусі, — поцікавилась Тереза опісля поховальної церемонії. У ці дні Тереза була пригнічена та ще до кінця не усвідомлювала, що тіло, котре поклали у мокру землю, більше ніколи не піде вранішніми вулицями. Над усе вона зараз хотіла опинитись серед речей, які зуміла зберегти часточку бабусиної душі.

— Ні, ми вже продали її будинок одній сім’ї.

— До чого такий поспіх?

— Навряд чи у найближчому часі знайшлися б ще покупці у цій місцевості.

— Навіщо було взагалі продавати її будинок?

— А навіщо він нам?

— Куди ж ти поділа її речі?

— Віддала у притулок для бідних.

— Усі до єдиного?

— Усі до єдиного, — коли донька зникла Христина тихо розридалася.

Христина хотіла як можна швидше позбутися усього, що могло б роз’ятрити душевну глибоку рану. До того ж вона намагалася уберегти Терезу, бо знала — десь у будинку знаходиться вхід у Анему. Христина у дитинстві відчувши, як важко розриватися між двох світів, не хотіла такого для доньки. Тереза не розуміла матері, звинувачувала її у черствості, у тому, що вона ніколи не любила бабусю. Як часто ми ображаємо рідних нерозумінням. Якщо часто ми гнівимося на них через те, що не розділяємо деяких їх поглядів, вважаємо помилковими. Але ж ми ніколи не знатимемо усієї картини життєвого шляху людини, того ланцюжка подій, які зумовили формування саме такого характеру, саме таких цінностей. Ми ніколи не дізнаємось усіх суперечностей, що рвуть душу людини на частини. Тому як же по-дурному звинувачувати когось. Насправді виправдання є усьому. Навіть вбивству запитає хтось? Виправдати вчинок, котрий позбавив іншого життя не можливо, але ж перед ним був ряд випадків, котрі підштовхнули до цього кроку. Вони не помітні для пересічного оку. Травми отримані отриманні в дитинстві можуть