Тамара Крюкова - Повторення пройденого

мені треба йти. А тим, хто вас підіслав, перекажіть, що я тепер із шкури вилізу, а медаль завоюю.

— Та послухай-но! Ми ж для тебе стараємося! — сердито вигукнув Антон.

— Для мене старатися не треба. Я сам про себе потурбуюся.

— Гаразд, якщо хочеш, ми скажемо тобі правду, — здався Антон.

Толик чекав. Мовчанка затягувалася. Тишу порушував тільки шепіт листя і далеке гурчання екскаватора. Час від часу тихенько шморгала носом Настя.

Антон розгублено підшукував потрібні слова. Правда була така неймовірна, що повірити в неї було майже неможливо.

— Ну що? Нічого сказати? — нарешті не витримав Толик.

— Не знаю, з чого почати, — признався Антон.

— Кажи все, як є.

— Ти мені все одно не повіриш.

— А ти спробуй.

Антон глибоко зітхнув, збираючись на силі, і промовив:

— Ми з Настею — гості з майбутнього.

— Та ти що?

Толик сприйняв новину так спокійно, неначе йому повідомили прогноз погоди на завтра. Це обнадіювало. Можливо, не все було втрачено. В усякому разі, Толик не став одразу кричати, що це брехня і такого не буває. Антон набрався духу і повів далі:

— Насправді ми живемо в 2010 році. А тут опинилися випадково. Навіть самі не чекали.

— Який збіг! — вигукнув Толик. — Я тут теж випадково. Летів з Марса — і приземлився. Тож відстаньте від представника іншої цивілізації!

Він обійшов їх і попрямував до свого будинку. Настя схопила Толика за рукав.

— Стривай! Чесно, ми з майбутнього. Хочеш, докажу? Радянського Союзу взагалі не буде. Замість нього будуть Росія і…

— За такі розмови, знаєш, що буває? — серйозно сказав Толик.

— Потім сам побачиш, — прийшов на допомогу Насті Антон. — До речі, ти у нас історію викладатимеш.

— Я? Історію?

— Ага. Ти мене з уроку виставиш за те, що ми з Настею побилися, — для більшої правдоподібності укинув Антон.

— Гладко брешеш, — посміхнувся Толик.

— Як це — брешу! Споримо, тебе звуть Анатолій Іванович?

— То й що з того?

— А звідки я знаю, як твоє ім'я по батькові?

— Та це тобі будь-хто скаже. А щодо історії могли б що-небудь краще придумати. Я із спорту нізащо не піду!

— Підеш, ніде не дінешся, — зітхнув Антон, а Настя підхопила:

— Ти шкутильгатимеш і ходитимеш з паличкою. І все через ці дурнуваті змагання.

— Гаразд, як кажуть, проїхали. Не хочете говорити, хто вас послав, — не треба. Мені вже час, а то я справді запізнюся на потяг.

Ніколи ще Настя не відчувала такої безпорадності. Їй було до сліз шкода Толика. Вони з Антоном подолали стільки труднощів, і всі зусилля пропали марно. Тепер уже ніщо не могло утримати Толика від поїздки. Можливо, завтра він пригадає цю розмову і все життя докорятиме собі за те, що не послухався. Але це вже нічого не змінить.

Антон теж розумів це і почував себе без вини винним. Краще б він не знав, яким Толь Іванович був у дитинстві! Тоді його кульгавість була б чимось само собою зрозумілим. Антон і переживав за Толика, і злився на нього одночасно. Він у відчаї махнув рукою.

— Ех ти! Ми через тебе тут залишилися, хотіли допомогти. А ти…

І тут Антону в голову прийшла чергова геніальна ідея.

— Є-єс! Я придумав, як тобі довести! — вигукнув він.

Толик лише скептично посміхнувся. Він не вірив жодному слову нових знайомих, але Антона це ніскілечки не бентежило. Він з ентузіазмом казав далі:

— Хочеш потрапити в майбутнє? У 2007 рік?

— Прийде час — потраплю, — спокійно сказав Толик.

— Тоді всі потраплять. А просто зараз хочеш? Щоб не думав, що ми брешемо.

Настя подивилася на Антона із захопленням. Його задумка була такою дієвою і простою, що було дивно, як вона сама до цього не додумалася. Дівчинка з запалом підхопила:

— Справді, ходімо з нами в майбутнє. Сам переконаєшся!

Діти вичікувально втупилися в Толика.

— Ви це серйозно? — спитав Толик, уперше виявивши справжню цікавість до їхніх слів.

— А по-твоєму, ми жартуємо? — напустивши на себе поважність, спитав Антон.

Він говорив так упевнено, що Толик завагався.

— Ви хочете сказати, що машина часу існує насправді?

— Факт, — підтвердив Антон.