Мінеке Схіппер - Голі чи покриті: Світова історія одягання та оголення

скромно. Фанатики подають надумані правила для сучасних вірян винятково з негативної позиції супроти немусульман. Мусульманин повинен відмовитися носити одяг людей, які належать до інших релігій чи не належать жодній. Ось кілька прикладів:

Мусульманин покликаний одягатися так, аби різнитися від немусульманина зовнішнім виглядом і вбранням, бо так велить іслам. Окрім того, мусульманин не має права носити одяг, характерний для кафіра. Що ж до краваток, то якщо людина може без них обій­тися, це на краще. Однак, якщо комусь конче потрібно носити цей елемент одягу, то в цьому немає нічого страшного, Іншаллах! Проте ця особа повинна переконатися в тому, що краватки виготовлені не з натурального шовку й на них не зображені хрести та тварини229.

Мотивувала такі заборони потреба в автентичності, але не страх через те, що мусульманин напне на себе одежу інаковірних. Згодом, мовляв, це спроектує їхню аморальну поведінку та негативні якості на власну віру. З метою заохотити носити одяг часів пророка Магомета мусульмани придумали аргумент, мовляв, чоловіки обирають собі жінок, які слідують настановам ісламу на його ранніх стадіях, тобто «повністю покритих, із поглядом благочестивим».

Хіба ж це не логічно, якщо ми, чоловіки, так чинимо, то й наші дружини задоволені тим, як ми одягаємось і поводимося? Чи не лицемірство – вимагати від жінки носити хімар (khimar) чи нікаб (nikab), а самим розгулювати в рожевій спокусливій футболці, привабливих джинсах, в окулярах від сонця й вирівняною борідкою?

На ці риторичні запитання, звісно, відповідають по-різному. Виникає зворотне питання, чи довгі бороди, що мали б підкреслювати маскулінність, настільки привабливі для жінок, на що зовсім не зважає мусульманське духовенство.

Накидка тут уже була

Розподіл статей і вуалей для жінок (за винятком жінок-рабинь) був уже поширений серед мешканців Середземноморського узбережжя в різних культурах і релігіях, коли мусульманство лише зародилося. Мусульманству як новій релігії приписують релігійну значущість для деяких місцевих звичаїв, включаючи вже наявні правила одягання. Аналогічно до того, як кіпа (kippah) урешті-решт стала символом юдаїзму, хоч і походить зі середньовічної західної католицької церкви, мусульманство запозичило традицію покривання голови в інших культур. Тоді мусульманські духовні лідери й учені задекларували накидку як власний атрибут доброчесності230.

Суворі мусульманки в абаях, які під час моєї відпустки із Занзібара до Дар-ес-Салама запевняли мене, що я мушу одягнутися так, як вони, – ці жінки навіть не здогадувалися про те, що християнський отець церкви Тертуліан іще п’ять століть до зародження мусульманства вимагав, аби незаміжні жінки Карфагена покривали голови, проте ті відмовилися.

Вуаль як головний убір протягом сьомого століття арабська культура запозичила з Сирії, де мусульмани, захопивши країну, перейняли вид накидок, які носили представниці християнської еліти. За часів пророка Магомета жінки не мусили покривати голову та шию, як робить зараз більшість мусульманок.

Лише наприкінці життя Магомета його власним жінкам таки було велено покривати голову. Одразу по смерті пророка і після захоп­лення суміжних територій жінки, що належали до вищих класів, почали покривати голови, накидка набула узвичаєного статусу серед мусульманок із достойніших прошарків завдяки процесу асиміляції, ще досі в деталях не вивченого.

Лейла Ахмед, авторству якої належить наведена цитата з книжки «Жінка і стать у мусульманстві», як фахівчиня в цій царині зауважує, що «інші етнічні та релігійні групи так само формували фундаментальну культуру Близького Сходу, як і мусульмани». У ранньому мусульманстві повсякденне життя визначалося наявними місцевими звичаями, часто так є і нині231. Відокремлюючи мусульманські приписи від інших побутових локальних традицій, ви отримаєте, як і сама авторка мусульманського походження, викривлені факти, за якими ісламський звичай одягатися трактуватимуть, часто несправедливо, як щось унікальне, особливе: «Месопотамська, перська, грецька, християнська і, зрештою, мусульманська культури – усі вони сприяли практиці контролю над жінками та їхньому упослідженню».

Тексти завжди залишаються питанням інтерпретації, вони вмонтовані в певні ідеї свого часу. Це так само стосується настанов щодо дрес-коду для жінок, як свідчить Лейла Ахмед, і питання, чому мусульмани не лише через століття по смерті пророка Магомета, а й у наш час знову фокусують на цьому увагу232.

Коран і традиція: яскраві відмінності

Коран містить два важливих вірші, що повертаються до інструкцій стосовно одягу. В одному з них (Сура 33:59) читаємо таке:

О Пророче, скажи своїм дружинам, донькам та іншим віруючим жінкам, що вони повинні облачатися в джильбаби (поза домівкою): так буде найзручніше їх упізнавати і не чіплятися до них. А Аллах наш наймилосердніший усе прощає!

Термін «джильбаб» (jilbab, множ. джильбабіб – jilbabib) позначає широкий довгий одяг, що його носять ісламські жінки, які вбачають у цьому вбранні правильну інтерпретацію обов’язкової жіночої одежі (мал. 9A кольор. вкладки). Одкровення цього тексту з’явилось у пророка як реакція на один інцидент. Маленькі вулиці міста Медини, що в сучасній Саудівській Аравії… У будинках не було вбиралень, тому жінки мусили справляти свої потреби десь на околиці міста. Згідно з переказом, Зайнаб – одна з жінок пророка – якось увечері 626 року саме з цією метою вийшла з дому і натрапила чоловіка, що почав її домагатися (таке трапляється в різних куточках світу з ризиком зґвалтування). Після цієї події Магомет наказав усім вірянкам використовувати частину свого джильбаб – жіночого одягу, щоб прикрити себе. Віднині саме так упізнаватимуть порядних жінок233.

Вищезгаданий момент покривання голови, як свідчив згодом дослідник мусульманства Ібн Касір (1301–1373 рр.) в одному коментарі, зробив мусульманських жінок упізнаваними. У цьому вбранні вони могли безпечно прогулюватися вулицею й захистити себе від можливих нападів чи запобігти їм. Адже всім буде зрозуміло, що жінки ці не якісь там безбожниці чи рабині, відтак їх залишать у спокої. Призначення тексту було, без сумніву, саме таким: захистити жінок пророка та дружин інших мусульман, на жаль, у тогочасному суспільстві жінки не були на хорошому рахунку. Ще й нині жінкам часто навіюють, нібито манера непристойно одягатися може слугувати причиною наруги.

У іншому тексті Корану (Сура 24:31), що присвячений жіночому одягові, ведуть мову про ще один його елемент, назва якого арабською звучить як хімар (khimar) – хустка