Лідія Віріна - Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь

з ВПЧ-2 — також.

...Грандіозна боротьба розгорнеться на Чорнобильській АЕС, в

усій тридцятикілометровій зоні. Державні діячі, генерали, вчені визначатимуть її напрямки. Найновітніші механізми, найсміливіші експерименти, допомога всієї країни, увага

враженого аварією світу... Все це буде. Після подвигу

пожежних.

Будуть скрупульозні дозиметричні вимірювання, всілякі

захисні костюми. Будуть розраховані до миттєвості терміни

перебування в зоні опромінювання. Але це потім.

У пожежних ніяких дозиметрів не було одвіку. Годинники?

Леонід Шаврей, натягаючи «боївку», хотів був глянути перед

виїздом на ручний годинник — не встиг. На даху машинного залу

Шаврей-старший із Володимиром Прищепою перебували кілька

годин...

Вже на станції Івана Бутрименка зацікавило, котра година. Не

тоді, коли проводив свою важку машину спецгасіння через

завали, стояв біля трансформаторів, що гули від напруги. Коли

зникла загроза, що спалахне в трансформаторах мастило. Перевів

подих і згадав про час. Годинника на руці немає. Загубився, мабуть, коли шукали серед руїн гідрант.

Андрій Половинкин не те, що час, напевне, самого себе не

пам’ятав. Після того, як з майором Телятниковим відправили до

Прип’яті лейтенанта Правика, весь час бачив перед собою

обличчя начальника чати. За годину серед ночі припав до нього

неприродний загар.

Як лейтенант зумів у такому стані спускатися з висоти без

допомоги? Андрій тепер взнав, що то за висота. То провалля, то

стіни, наче у фортеці. Лабіринт для хлопця, який вперше ступив

на хитромудрий станційний дах. Нескінченність мороку і висоти.

Наче взагалі вже нема внизу землі і ніколи не існувало ранків.

Але у нього — наказ майора Телятникова, а в тому наказі—

тривога лейтенанта Правика. Треба попередити про небезпеку

пожежних, які ще нагорі. Хлопець уперто дереться туди. В

благенькій бавовняній куртці, простоволосий, без рукавиць.

Спитала, як голими руками тримався за розірвані бильця? «Я

намагався за них не триматися» .

Нарешті побачив чиїсь голови над стінкою. До них всього

кілька метрів, але звідки підступитись? Гукає в темряву:

«Спускайтеся! Наказ спускатися!» Люди зникли, він гукає знову.

Андрій Половинним:

— Я стояв, чекав, не міг піти, не був упевнений, що мене

зрозуміли. Скільки чекав, не знаю. Вирішив шукати шлях.

Дивлюсь, ідуть, один, другий, за ними ще двоє. Я тих хлопців

не знав. Спитав: «Усім передали, чи там ще хтось?» Один

сказав: «Усім». Ось тоді я пішов назад. З майором Телятниковим

зустрівся на півдорозі, спустилися, ходили по станції. Точно

не знаю де, бо раніше там ніколи не бував. Знайшли когось з

керівників зміни, майор говорить: «Потрібен дозиметрист, нагорі працювати не можна». Той начальник відповідає: «Все не

так страшно».

Спускаючись з даху, Андрій не знав, що туди вже поспішають

Іван Шаврей, Сашко Петровський, з якими був в автомобілі, котрий першим вирушив на АЕС. Ще з даху, вже нещадно

атакований підступною хворобою, начальник чати передав по

рації двом своїм бійцям: «На сімдесят першу позначку, швидше!

Прип’ятську чату треба змінити!» Це була остання бойова

команда лейтенанта Правика.

Вже прибула на АЕС чата Чорнобильської ППЧ-17: дві цистерни, шість пожежних. Частина — не воєнізована, професіональна.

Техніка — скромна. Але не забарились, стали пліч-о-пліч з

воєнізованими чатами. Поспішають з Прип’яті підняті за

тривогою офіцери, бійці — другий ешелон. Водій оперативної

автомашини ВПЧ-2 Сашко Радченко без чиїхось наказів привозить

їх на АЕС усю ніч — як тільки Галуза передає йому: «Тривога!»

Але поки що над четвертим реактором триває бій з вогнем.

Іван Шаврей, молодший сержант, пожежний ВПЧ-2:

— Ми з Петровським почали підніматися на машзал, щоб Прищепі

і Льоні допомогти. Коли передав Правик: треба негайно

завершувати гасіння над апаратним відділенням. Об’їхали

станцію, побігли нагору механічною драбиною, далі довелось

виносною. Я з неї мало вниз не пішов. Сашко Петровський вчасно

підхопив на порваних сходинках. Десь там зустріли чату

Кібенка. Вони йшли, в руках каски, «боївки». Всі погано

трималися на ногах. Ми хотіли їх вниз відвести. Кібенок

сказав: «Ми самі, вам дорогий час». Пояснив, як краще піти

догори і де прокладено рукавну лінію.

З півгодини ми із Сашком працювали на даху. Загасили. Я

пішов до проламу над реактором, пересвідчився, чи все гаразд.

Дах у дірках, вогню вже ніде не було. Сашко тим часом скидав

униз рукави, хотілося зберегти наше озброєння. Спустилися.

Підбігає лейтенант Дацько: «Як?» Кажемо: «Нормально». Він:

«Ану сідайте в «швидку». Ми сіли, зразу все кудись попливло.

Мабуть, він тоді нам врятував життя, вчасно відправив до

лікарів.

У Валерія Дацька, «афганця», Володимир Правик двадцять

п’ятого квітня приймав чергування. Двадцять шостого мав

передати його Петру Хмелю.

Начальник чати Петро Хміль, інспектори Петро Шаврей, Юрій

Хилько з водіями Василем Булавою, Віктором Біркуном подавали

нагору воду, потім самі піднялися на дах...

Так і йшли до кінця: хвиля за хвилею.

Очетвертій годині п’ятдесят хвилин ранку пожежу на атомній

станції було локалізовано.

Ошостій годині тридцять п’ять хвилин оголошено її

ліквідацію.

П’ять годин і десять хвилин минуло відтоді, як прийняла бій

чата лейтенанта Правика. Передавши обов’язки керівника гасіння

пожежі майору Телятникову, він очолив бойову дільницю №1.

Свідчать документи: «О 2.45 заподіяними заходами на бойовій

дільниці №1 ліквідовані осередки горіння в машзалі, відвернене

обрушування несучих металевих конструкцій». Ще раніше

«ліквідовано горіння на позначках 5, 12, завдяки чому не

допущений розвиток пожежі на головні мастилобаки»...

До лікарні, в місто Прип’ять, Володимир Правик був

доставлений вночі, після третьої...

Прип’ятська лікарня, третій поверх, палата на чотирьох. Крім

Володимира Правика, в ній Іван Бутрименко, Андрій Половинкин.

Іван Бутрименко:

— Ще на АЕС, вранці, ми трохи побули в санчастині. Капітан

Леоненко до того вже роздавав таблетки. Андрійкові Половинкину

Коля Ничипоренко, Володя Прищепа допомагали йти. Я Булаву

підтримував. Отак ішли, ланцюжком. У санчастині лікар з

Прип’яті, Володимир Білокінь, нам допомагав, хоч дуже погано

було і йому. Водій «швидкої», теж знайомий, Толя Гумаров, везе

нас, самого за кермом нудить.

У лікарні насамперед поставили відра з марганцовкою:

«Пийте». Питають, де живу. Я адресу назвати не можу, такий

чудернацький стан. Мене під руки, на третій поверх. Володя

Правик зустрічає, допомагає влаштуватись у палаті. Всім трьом

уколи, крапельниці. Ми позасинали. Прокинулись, Володя питає:

«Олексійовичу, в мене очі такі самі?» Дивлюсь, очі у Володі з

карих зробились блакитними і засмага якась з-під майки.

Павлович пішов до їдальні, приніс нам чай, булочки. А до нас

ще й Васю Булаву поклали.

Прибігла моя жінка, плаче. Павлович зі мною до вікна

підійшов, удвох її заспокоюємо. Тут і його батьки під вікнами.

Переконуємо їх: «Усьому поганому кінець, загасили». Ввечері

відправляють першу партію на Москву, Павлович