Марина Гриміч - Варфоломієва ніч

авторитетові, з голеною головою. Білий довгий плащ і білі штані внизу були вкриті краплинками провінційної грязюки, однак це не применшувало грандіозного враження від його появи.

– Не пое (що значить на людській мові «не зрозумів»), коли похорон?

Це було перше, що спитав Колясик.

Павло Іванович невпевнено кахикнув, звернувши на себе увагу Колясика. Той витріщився на нього, а потім кинувся з обіймами:

– Пашка, брательник! Ти живий!

Ви не повірите, дорогі друзі, Колясик навіть сльозу зронив, обнімаючи Пашку.

Тут я мушу перепросити дорогого читача за те, що поза увагою оповіді лишився один дуже цікавий епізод виборчої кампанії. Однак усе по порядку.

Колись, під час першого туру, після тієї знаменитої зустрічі з виборцями, на якій Разін скомпрометував Колосального, а уламки правої і лівої партій перелаялися між собою; зустрічі, на якій Пашка так майстерно застосував девідкоперфільдівське мистецтво і на яку примчала Ідея Іванівна з дядечком Ґіві, а тьотя Роза з дядею Борею із Ізраїлю, – якраз після тієї зустрічі в коридорі до Павла Івановича Печеніга підійшов Колясик.

Павло Іванович спершу трохи перелякався його. Він ніколи не стикався з авторитетами, хай навіть місцевими.

Однак Варфоломійович як справжній солдат, прикрив своїми запалими грудьми Пашку:

– Вали звідси, Колько! Тебе ще тут не вистачало!

– Варфоломійовичу, я ж із чистим серцем! – сказав Колясик таким тоном, що навіть недовірливий Варфоломійович здивовано відступив.

Це дало можливість Колясику почати свою тираду:

– Пашка, брательник, ти мене за душу взяв своїм виступом! Падлом буду, якщо брешу! Віриш, коли ти сказав, як босими ноженятами бігав по росі, мене аж сльоза прошибла. Я ж теж, як ти, брательник, у дитинстві босим бігав по росі! А тепер, бач, які штиблети ношу! П'ятсот баксів!

Колясик стискав в обіймах Пашку:

– Я говорити не мастак! Словом, проси шо хош! Пашка мовчав. За нього озвався Варфоломійович:

– Нічого нам не треба від тебе, Колько. Згинь з очей моїх, бо… бо… не знаю що зроблю!

Колясика, як і варто було очікувати, погрози зовсім не зачепили:

– Тіха, дєд. Тут тобі не Ленінський урок! Пашко, кажи, хош: кришу сделаю? Хош: баксами закидаю?

Пашка розгублено дивився на Колясика. Зате Варфоломійович зорієнтувався відразу.

– Ми з кримінальними елементами не хочемо мати нічого спільного!

Місцевий авторитет не образився. Він почухав потилицю і згодився:

– Ти прав, дєд! Я можу йому навредіть! Я всьо поняв. Удаляюсь. Но даю клятву: вся братва за тебе голосуватиме! І оба базари теж – продуктовий і речовий! Падлом буду, якщо не здержу слова!

Колясик слова дотримав. За розвідданими Варфоло-мійовича, Колясик – не брехун. З одного боку, не заплямував чесного імені Павла Івановича Печеніга, а з іншого – зорганізував торговий електорат району.

І ось він, тобто Колясик, стояв перед ними увесь в білому.

– Не пое! Шо таке?

Члени виборчого штабу мовчали, припасовуючи Колясика до посланця святого Миколая. В їхньому мозку перший з другим не асоціювався ніяк.

У розмову вступив Варфоломійович:

– Колько! Ти нам потрібен!

– Оце по-моєму. Тільки чисто конкретно: шо нада?

– Колько! Оті шарамижники з виборчого штабу Колосального запустили мульку про автокатастрофу.

– Ага.

– Розумієш, виборець же не проголосує за Пашку, думаючи, що він уже на тому світі.

– Ага.

– Завтра не можна агітувати. Тож треба до сьогоднішнього вечора об'їздити ваг виборчі дільниці з повідомленням, що Пашка – живий.

– Ага.

– Треба популярно пояснити, щоб виборець не панікував.

– Ага.

– Що ага? Давай, шмаляй!

– Дай подумать, Варфоломійович. Дай подумать. Шо – чисто їхати? А шо говорить конкретно? Нє, шо-то нє то. Ну, розкінь мозгами: приїжджає мій пацан у село… Нє, шо-то нє то…

Варфоломійович розсердився:

– Часу немає на роздуми! Шмаляй, я сказав!

– Стоп. Колясик правий, – утрутилася в розмову Ідея Іванівна. – Треба придумати щось інше – якби хоч квіточку…

– Квіточку? Нема нічого легшого! – зрадів Колясик. – Я ж після тої зустрічі з Пашкою наче заново на світ вродився! Сказав собі: фатить рекета. Це некрасіво. Треба шось красівше. От я здуру й купив вагон голландських тюльпанів. Так красоти захотілося! Там разні тюльпани – сині, чорні, фіолетові, жовті… Класні! Але ж тут, у цій дірі, ніхто ж не оцінив! На фіг нужна моя красота! Жлобьйо! Беріть весь вагон – для Пашки не жалко!

– Молодець, Колясику! – похвалила його Ідея Іванівна і підійшла впритул. – А зубки чистити треба, – додала вона, лагідно поплескавши його по щоці.

– Ви – зубний? Вас мені святий Миколай послав! Так зуб болить, шо нє магу!

– Часу немає! – закричав Варфоломійович. – Бери свої тюльпани і шмаляй!

– Стоп, стоп! – знову зупинила його Ідея Іванівна. – Треба продумати все, до дрібниць. – Так. Кожен твій… як це називається…

– Пацан! – з гордістю сказав Колясик.

– Так, пацан… – кивнула Ідея Іванівна. – Кожен твій «пацан» бере букет голландських тюльпанів… Так, тільки одного кольору, ясно?

– Пое! – кивнув Колясик.

– Так, кожен твій пацан бере букет прекрасних голландських тюльпанів, сідає на машину і мчить по одній чи по двох, а, може, навіть і по трьох адресах… Варфоломійовичу, роздай по три села кожному «пацану», тільки так, щоб вони були розташовані поряд. Треба час берегти.

– Єсть!

– Так. Що далі? Що далі? – напружено думала Ідея Іванівна. – «Пацан» приїжджає у виборчу дільницю, підходить до голови комісії, цілує ручку і вручає їй божественний букет голландських тюльпанів. «Це вам, – каже, – від Павла Івановича Печеніга. Він живий-здоровий! З весною вас!»

– Я упав! – захоплено промовив Колясик! – Як красіво! Чурік! Чув? – звернувся він до головного свого охоронця. – Запиши текст! Шоб ніхто нічо не перепутав! Жми на обидва базари, в генделики… Сьогодні всі пацани району пашуть на Пашку! – розреготався він. – Оголошується операція «Піонерська зірниця». Тобто не піонерська, а… Як воно?… Ага: «Оголошується Пацанська зірниця!» Побачим – хто кого?

– Колясик, у вас три години. Максимум чотири. – зауважила Ідея Іванівна.

– Пое, мадам!

Колясик загріб своїх «пацанів» і рвучко направився до дверей, кинувши на ходу:

– Скоро буду! Ждіте ответа! А ви, мадам, мне нравітєсь! – підмигнув він Ідеї Іванівні і зник.

– Це в нас взаємно… – втомлено сказала Ідея Іванівна і бухнулася на стілець.

Усі відчули неймовірне полегшення. Ідея Іванівна встала і вже вкотре підійшла до ікони святого Миколая.

– Я й не думала, святий Миколаю, що ти такий екстремалі – пожартувала вона і ще раз помолилася.

– Може, мені на птахофабрику злітати? – запропонував свої послуги Васнєцов-Паваротті, перебуваючи під глибоким враженням того, що