Василь Олександрович Лисенко - Таємниця Зоряної кімнати

Шлапак відпустив Люду, ще раз боляче смикнувши її за косу, і пішов у наступ на Юрка. Той відступився до дверей, туди, де було більше вільного місця. Тимофій стиснув кулак, замахнувся, — і несподівано, як мішок, гепнувся на підлогу. Він упав, перевернувся, став рачки і знеможено сів на підлогу. Ніхто нічого не міг збагнути.

Спершу всім здалося, що Шлапак спіткнувся чи підвернув ногу. Але чому ж він очманіло блимає очима і безпорадно, як спійманий пацюк, крутить своєю круглою головою?

— Одержав? — вигукнув Юрко. — І ще одержиш, коли будеш над кимось знущатись!

Люда підбігла до Шлапака, замахала в нього перед носом пальцем:

— Так тобі й треба, нікчемне одоробло!

Відтоді Шлапак більше не чіпав ні Юрка, ні Славка, ні Люди. А коли зустрічався з Юрком, бісом дивився на нього і казав здивовано:

— І досі не зрозумію, як воно так трапилося! Замахнувся, думав ударити і так гепнувся на підлогу! Нічого не втямлю! Ніби паралізувало мене! От удар так удар! Навчи, Юрко, мене так битися, — благав Шлапак, — я тобі за це дам самопал і п'ятдесят пробок. Стріляє, як справжній пістолет. Дуже мені сподобався цей удар! Якби я так умів битися, можна було б і з старшокласників стружку зняти.

Сталася ця пригода восени, одразу після літньої перерви, майже рік тому. А здається, що з того часу минула ціла вічність. Надто багато страшних подій довелося пережити відтоді. І в школі зараз розмістилася сільська поліція. Часто приїздять туди фашистські жандарми…

Славко був дома. Він сидів біля старих почорнілих ночов і тер на тертушці картоплю. Хлопці привіталися. Славко підхопився з низенького дубового стільчика, витер рушником руки.

— От добре, Юрко, що ти прийшов, — заусміхався він. — Я вже збирався навідатися до вас, та все не знайду часу. Ходімо, я тобі щось покажу.

Хлопці зайшли в простору кімнату. На широких, виструганих з липових дощок полицях стояли ряди книжок. Цілими стосами книжки лежали на підлозі, на столі, займали вони широке підвіконня.

Книжки із сільської бібліотеки, — пояснив Славко. — Фашисти викинули їх у яр, а в приміщенні поставили коней, навмисне поглумилися над книжками. А я виждав, поки вони виїхали, за візок і три дні перевозив книжки додому. Прийдуть наші — поверну.

Юрко запитав товариша, чи нічого не чути про його батька.

— Чому не чути, — якось болісно відповів Славко, — у полоні мій батько. Позавчора й листа передав. Приніс поліцай. Обіцяє скоро бути дома.

— Як же він міг прислати листа, — засумнівався Юрко, — хіба зараз працює пошта?

— Не знаю, — знизав плечима Славко, — може, й працює. Я бачив, як німці з поліцаями повивозили з пошти всі апарати й поставили їх у поліції.

— А де ж лист твого батька?

— Он лежить на припічку…

— Можна почитати?

— Читай, якщо є таке бажання.

Юрко взяв конверт, дістав з нього лист, написаний на цупкому білому папері, позначеному внизу німецькими літерами: «СС». Дивного, якогось незрозумілого прислав листа Семен Олефіренко. «Я живий, здоровий, — писав він, — того й вам бажаю. Повезли нас з села в Київ. Послали на фронт. Я дочекався ночі — і здався в полон. Зустрівся там із знайомими мені людьми, які зараз стали великим начальством. Все діється так, як я й думав. Скоро буду дома. Зі мною в полоні Трохим Зануда, Кузьма Книш, Пантелій Гриза, Карпо Сивуха. Передай, Докіє, їх родинам, що й вони скоро будуть дома. У таборі голод і багато вошей. Та ми живемо окремо, ведемо нагляд за полоненими. Годують нас так, як і німецьких солдатів. Пригодилися тепер мої колишні заслуги. Таки настало свято й на нашій вулиці. Тепер можна буде й поквитатися з усіма нашими ворогами. Прошу тебе, Докіє, берегти оті картинки, що їх мені подарував мій друг Федір Пампушка. Зараз вони стануть мені в пригоді. Передає тобі вітання мій колишній полковник пан Маковій. Він тепер займає дуже високу посаду, має два залізних хрести за особливі заслуги. Низько всім кланяюся. Семен Олефіренко. 20 липня 1941 рік. Житомир».

Юрко поклав листа на припічок, замислився: «Де ж зараз тато? Може, загинув, а може, теж потрапив у полон. Ні, — відігнав цю страшну думку, — тато ніколи не піддасться фашистам. Воюватиме до кінця. Червоні козаки ніколи в полон не здавалися. Йшли на видиму смерть — і вмирали за революцію…»

Славко знову почав терти картоплю. Якийсь час вони мовчали, потім Славко підвів голову, сказав знічено:

— Непогано живе мій батько в полоні, приятелює з фашистами…

Юрко нічого не відповів на слова товариша, бо й що він міг йому сказати. Зрадник Славків батько, продався він фашистам, став справжнім ворогом. Цікаво, що має на увазі Семен Олефіренко, коли згадує про картинки, подаровані його другом Федором Пампушкою? В селі й зараз живе брат того Пампушки, Тимофій, покалічений на війні. Відбило йому в Галіції праву руку, і втратив одне око. Сторожував він у колгоспному саду, завжди пригощав хлопців запашними яблуками, попереджав:

— Хочете яблук — скажіть. А самі не лізьте, бо поламаєте гілля, багато шкоди наробите.

Тимофій Пампушка не любив панів, бо вважав, що вони розбестили його меншого брата і звели з пуття його сестру Прісю.

Тепер Семен Олефіренко згадує в листі картинки, подаровані панським лакеєм. І про це треба обов'язково розповісти Вершині. Мабуть, не прості це картинки, коли Олефіренко так дорожить ними.

На стіні висить велике фото. Це груповий знімок учнів шостого класу. А в центрі між дітьми класний керівник Ніна Павлівна.

Рипнувши, прочинилися двері, і на порозі з'явився Максим Коломієць, їхній однокласник. Побачивши хлопців радісно привітався:

— І Юрко тут! Тепер мені не доведеться бігти на ваш куток. Послав мене Іван Гончар і наказав вам передати, щоб прийшли в неділю о дванадцятій годині до Андрія Ремеза. Є важлива розмова.

— Чого смикає хлопців Іван? — поцікавився Юрко.

— Не знаю, — ухилився Максим, — є, кажу, важлива розмова. Наші хлопці натрапили на колону машин. Водії загинули, а вантажі лишилися. Їх треба приховати. Є ще одна справа, але прийдете і про все дізнаєтеся. Іван наказав скликати найнадійніших хлопців. По дорозі, — звернувся Коломієць до Юрка, — зайдеш до Вадима Грищенка, скажеш, щоб він теж прийшов до Ремеза.

Максим квапився, мабуть, мав попередити ще когось про зустріч. Юрко трохи посидів у Славка. Розмова не клеїлася, життя засмучувало, ускладнювалося. Страшно усвідомлювати, що твій батько добровільно здався фашистам і став їх найманцем.

З нелегким серцем повертався Юрко від товариша, думав про Славкове становище, розмірковував, як бути