Орхан Памук - Біла фортеця

й кількома прислужниками. Одружився я ще за часів свого астрологування із зовсім юною дівчиною, яка цілком присвятила себе домашнім справам і клопотам про мене. Дружина не дорікала мені, отож я, сімдесятирічний дідуган, зачинявся у кімнаті зі своїми книжками, щоб мріяти, виливаючи все на папір. Я часто згадую, чимало думаю про Нього.

Проте перші роки я гнав від себе ці думки. Декілька разів падишах заводив мову про Нього, та, збагнувши, що це мені неприємно, переходив до іншої теми. Мені здавалося, що від цього султан тільки радів, однак час від часу цікавість давалася взнаки. Та я не збагнув, що саме цікавило падишаха. Спочатку він повторював, що не варто соромитися того, що левову частку знань та досвіду я отримав від нього. Як виявилося, падишах з самого початку зрозумів, що всі упорядковані книги, календарі, віщування, якими ми задобрювали його, були написані ним, а коли я зачинився у кімнаті з кресленнями проекту зброї, падишах зізнався йому, буцімто і сумнівів у нього не було, що це він сказав мені, адже завжди ділився зі мною всім, як і я з ним. Я відчув, що ми з падишахом обоє лукавили, хоча, зізнаюсь, після розмови падишах ще більше довірився мені. З усього було видно, що падишах розумніший за мене і все йому достеменно відомо, проте він грає, щоб маніпулювати мною. Мою приязнь до султана я пояснюю вдячністю за порятунок від оскаженілих військових, які зазнали поразки на болоті біля фортеці. Адже коли вони дізналися про втечу гяура, почали вимагати моєї страти. А як мені свербів язик розповісти падишахові всю правду, я чекав, що він поцікавиться, та марно. Як я сумував за ним…

Мало не з'їхав з глузду, поки самотньо жив у будинку, де стільки років ми провели разом. Гроші в мене водилися, і вже тоді я призвичаївся навідуватися на базар полонених. Я витратив кілька місяців, допоки надибав на те, що шукав. Нарешті знайшов одного, який мало був схожий, як на мене, так і на нього. Коли ввечері я попросив його розповісти все, що він знав, описати країну, в якій він живе, його минуле, зізнатись у недоліках й огріхах, а після цього ще й підвів до дзеркала, він сахнувся мене. То була жахлива ніч. Мені стало шкода його, я навіть зібрався звільнити невільника, та стало жаль грошей, тому на ранок я знову пішов на базар і продав бідолаху. Потому вирішив одружитися, тож сповістив про свій намір усіх у кварталі, де жив. Сусіди зраділи, сподіваючись, що після одруження я заспокоюсь, стану, як усі, а в махаллє прийде спокій. Я, зізнаюся, теж зрадів, що стану схожим на всіх, планував жити у щасті довго, пишучи оповідки для падишаха. Вибирав я дружину прискіпливо. Й недаремно, адже по тому вечорами вона звеселяла мене майстерною грою на уді.

З часом, коли знову поповзли лихі чутки, спершу вирішив, що то чергова інтрига падишаха: він обожнював дивитись на мої страждання. Навіть не звертав увагу на султанові репліки: «Чи знаємо ми себе? Людина має достеменно знати, хто вона є», — вважаючи, що до цього падишаха надоумив якийсь розумник з його нового оточення, котре захоплювалося грецькою філософією. Він попросив написати мене кілька аркушів про це, я відповів йому трактатом про життя газелей та горобців, що розмірено жили, не задумуючися, хто і що вони є. Коли я довідався, що падишах уважно й зацікавлено прочитав мою книжку, від серця трохи відлягло. Але чуток від цього не стало менше, говорили, буцімто я тримаю падишаха за дурня і зовсім не схожий на того, місце якого посів. Казали, що він був худішим за мене. Переконували, що я нахабно брехав, стверджуючи, що знаю менше за нього. І виявляється, саме я, а не він тікав, накликавши прокляття своєю зброєю і розкривши ворогові військові таємниці, цим і спровокував поразку, і ще ціла купа різних дурниць. Мені здалося, що такі чутки плете сам падишах. А щоб уберегти себе від них, я перестав ходити на гулянки, уникав людей, помітно схуд, а, дякуючи прискіпливим допитам, вивідав, про що говорили тієї фатальної ночі. Дружина одне за одним народжувала дітей, заробіток у мене був великий, хотілося одного — забути його, чутки, минуле й робити свої справи.

Терпів сім років. І якби не розхитана нервова система та не передчуття неминучої чистки оточення, мабуть, і далі б терпів, йшов до кінця, адже, проходячи повз двері, відчинені падишахом, я ніби торкався свого колишнього образу, який прагнув забути. Спочатку на запитання про людську сутність я переконливо відповідав, що це не важливо, адже головне — вчинки людини. Швидше за все, падишах увійшов у мою свідомість цією стежкою! Він попросив мене розповісти про Італію — країну, куди Ходжа утік, а коли я відрізав, що нічого не знаю, падишах не на жарт розійшовся. Адже Ходжа казав падишахові, що все мені розповідає, і не варто так перейматися, можна просто згадати його перекази. Я знову описав падишахові його дитинство, поділився приємними спогадами, які частково використав у цій книжці. Я спокійно розповідав, а падишах уважно слухав як цікавого оповідача, та з часом почав сприймати мене як його. Запитував про те, що могло бути відоме лише йому, і вимагав негайно відповідати на запитання: наприклад, цікавився, після чого його сестра почала заїкатися, чому не був прийнятий до Падуанського університету, в якого кольору одяг убрався старший брат, коли вперше пішли дивитися феєрверк у Венеції? Ми з падишахом каталися на човні, гуляли біля басейну з лататтям та жабами чи вздовж срібних кліток з нахабними мавпами, чи в саду, де нас захоплювали спогади, адже колись ми гуляли там утрьох. Тоді падишах, який тішився з мінливої гри квіток та історій, що засіли в нашій пам'яті, ставав відвертішим, згадував його як доброго товариша і відкрився мені. «То добре, — казав падишах, — що він утік, бо попри його цікаві розваги, я мав намір стратити його через занадто велику зверхність». А ще через деякий час султан своїми більш м'якими, аніж гнівними, одкровеннями налякав мене, не збагну, про кого з нас йшла мова. Казав, що бували дні, коли хотів убити його через те, що він не пізнав самого себе, а тої фатальної ночі мало не піднявся кликати катів! А ще додав, що я, виявляється, зовсім не гордовитий; не вважаю себе найрозумнішим та найкмітливішим у світі, що не прагнув тлумачити жахи чуми заради своєї вигоди; не зводив