Хантер С. Томпсон - Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії

Як виявилось, я просто не помітив, що все ще носив бейдж з Конференції Окружних Прокурорів. Він висів у петельці мого різнокольорового піджака, але я прросто забув про нього і не помічав його. Безсумнівно, всі вони сприймали мене за супер дивного агента під прикриттям… чи може й ні; можливо їм просто було смішно з того, що був якийсь небезпечний бандюк, достатньо божевльний для того, щоб виставляти себе копом і при тому кататись по Вегасу в білому кадилаку зі склянкою міцного пійла в руці. В місті, де всі видаються не тими, ким є насправді, немає нічого небезпечного в тому, щоб поводитись як король фріків. Наглядачі мудро кивнуть одне одному головами і скажуть щось про «дурні низькопробні приколи.» Іншою стороною цієї монети є синдром під назвою «Чорт забирай! Хто це такий?». Він притаманний таким людям, як швейцари та адміністратори, котрі вважають, що будь-хто, хто поводиться божевільно, але дає великі чайові, має бути важливою персоною - це означає, що з ними треба поводитись ввічливо і завжди усміхатись.

Але коли ти під мескаліном, нічого не має значення. Просто тиняєшся навкруги, робиш усе, що здається правильним і на цьому все. У Вегасі так багато фріків від природи, котрі прибабахані з самого народження, що наркотики не становлять жодної проблеми ні для кого, хіба що для копів та героїнових синдикатів. Психоделіки не підходять для міста, де можна зайти до казино в будь-яку пору дня чи ночі і побачити розп’яття горили на палаючому неоновому хресті, котрий раптово перетворюється на вогненне колесо, що розкручує тварюку над натовпом.

Брюс був у барі, проте не було видно жодних ознак мавпи. «Де вона?» запитав я. «Я готовий виписати чек. Хочу забрати ту падлюку з собою на літак. Я вже замовив два місця в першому класі – на ім’я Р. Дюка та його сина.»

«Взяти її з собою в літак?»

«Так,» відповів я. «Думаєш вони матимуть щось проти? Звернуть увагу на фізичну неповноцінність мого сина?» Він стиснув плечима. «Забудь,» сказав він. «Мавпу забрали звідси. Вона напала на старого в барі. Той придурок почав сперечатись з барменом про те ’чи варто впускати тварин до бару’ і в той час мавпа почала кричати, та так голосно, що він запустив у неї бокалом пива, від чого вона просто оскаженіла, буквально злетіла зі свого стільця і зірвала старому великий шмат шкіри з голови… бармену довелось викликати швидку, а потім приїхали копи й забрали її.»

«Хай йому грець,» сказав я. «Яка сума застави? Я хочу ту мавпу.»

«Заспокойся,» сказав він. «Краще тримайся подалі від в’язниці. Вони тільки й чекають, щоб одягти на тебе наручники. Забудь про мавпу. Вона тобі не потрібна.» Я трохи подумав і вирішив, що він таки правий. Не було жодного сенсу в тому, щоб губити себе заради якоїсь мавпи, котрої я навіть ніколи не бачив. Все, що я знав напевно, це те, що вона б упилася зубами в мою потилицю, коли б тільки побачила мене. Їй потрібен був час, щоб відійти від шоку, а я не міг дозволити собі чекати. «Коли ти їдеш?» запитав Брюс.

«Якомога швидше,» відповів я. «Більше нема сенсу тинятися цим містом. У мене є все, що мені потрібно. Я знайшов те, що шукав.» Він здивувався. «Ти знайшов Американську мрію?» спитав він. «В цьому місті?» Я кивнув. «Ми сидимо прямо на головному нерві,» сказав я. «Пам’ятаєш, що менеджер розповідав нам про власника цього закладу? Як в дитинстві він мріяв утекти з мандрівним цирком?» Брюс замовив ще два пива. Він поглянув на казино, потім стиснув плечима. «Так, я розмуію, до чого ти хилиш,» сказав він. «Зараз у цього виродка є власний цирк і дозвіл грабувати.» Він кивнув. «Ти правий – він є прототипом.»

«Саме так,» відповів я. «Своїм відношенням до справи він вилитий Гораціо Алгер. Я намагався пояснити одній жінці, що я цілком згоден з усім, за що він виступає, але вона сказала, що якби я знав, що для мене справді добре, то поїхав би геть із цього міста і не турбував Боса. ’’Він дуже не любить репортерів,’’ сказала вона мені, ’’не думай, що я залякую тебе, просто якби я була на твоєму місці, то саме так і вчинила б…’’» Брюс кивнув. Бос платив йому тисячу баксів на тиждень за два нічні виступи у Леопардовій Залі плюс ще дві штуки на групу. Босу було абсолютно до сраки які пісні вони грали, головне, щоб було ритмічно й голосно, щоб заманювати людей до бару.

Було досить дивно сидіти там у Вегасі й слухати як Брюс співає такі сильні речі, як «Chicago» чи «Country Song». Якби керівництво потрудилося послухати тексти пісень, всю групу просто б викинули геть.

За кілька місяців потому, в Аспені, Брюс співав ті ж пісні у клубі з купою туристів і колишнім Астронавтом (Ім’я прибране на вимогу адвоката видавця) і коли закінчилось останнє відділення, --- підійшов до нашого столика і почав розводити п’яні базари на патріотичну тематику, дістаючи Брюса репліками про те «якими ж нахабними мають бути ті кляті канадці, щоб приходити сюди і ображати його країну?»

«Слухай,» сказав я. «Я американець. Я живу тут і згоден з кожнісіньким, блядь, словом, що він сказав.» Якраз тоді підійшли охоронці й звернулись до нього, загадково посміхаючись: «Доброго вечора. Згідно з Ай Чінгом, саме пора замовкнути, правда? В цьому клубі ніхто не чіпляється до музикантів, вам зрозуміло?» Астронавт пішов, бурмочучи щось про те, що він використає свої зв’язки, «щоб змінити щось якомога швидше» в законі про імміграцію. «Як тебе звуть?» запитав він у мене, коли заспокоївся.

«Боб Цимерман,» сказав я. «Єдине, що я ненавиджу в цьому світі – так це тупоголових поляки.»

«Думаєш, я поляк?» вигукнув він. «Ах ти ж засранець! Ти педрило! Ти негідний син цієї країни.»

«Боже, скоріше за все це ти такий.» сказав Брюс. --- все ще виривався, поки хлопці виводили його надвір.

Наступного вечора, вже в іншому ресторані, Астронавт якраз поїдав своє замовлення, коли до нього підійшов чотирнадцятирічний хлопчина і попросив автограф. --- на момент удав здивування, потім надряпав свій підпис на маленькому папірці і вручив його хлопцю. Той подивився на нього кілька секунд, потім розірвав на шматки і розсипав їх прямо на коліна ---. «Не всі люблять тебе, чувак,» сказав він. Потім